Супервізор для коучів, PCC ICF. Садовнича Вікторія

25/07/2026

Нещодавно завершилася тримісячна групова супервізія «Реальна практика коуча».

У цій групі ми досліджували три теми: складнощі в практиці, клієнтів, з якими складно працювати, і труднощі довгострокового коучингового контракту.
Після завершення групи я зловила себе на кількох думках.

Складнощі не означають, що ми погані коучі. Найчастіше вони означають, що ми практикуємо. Бо якщо не працювати з клієнтами, складнощів майже не буде. А от у реальній практиці вони неминучі. Саме вони змушують нас ставити собі запитання, шукати відповіді й поступово формувати свою професійну ідентичність.

Найбільше мене цього разу зачепило те, як народжується довіра.
Вона не виникає за одну зустріч. Вона ніби проростає й поступово укорінюється в групі. На першій супервізії ми приносимо те, про що вже можемо говорити, що вже достатньо осмислили. А згодом запити стають глибшими. З'являються теми, які довго носили в собі, які було соромно озвучити або навіть самому собі чесно визнати.

Мабуть, так відбувається тому, що довіра формується поступово. Коли раз за разом переконуєшся, що тут тебе не засудять, не знецінять і не поставлять під сумнів твою професійність.

Разом із довірою я щоразу бачу, як формується професійна зрілість.
Вона народжується поруч з іншими людьми. Коли ми можемо трохи «потертися» об досвід колег, побачити, що вони теж сумніваються, теж помиляються, теж шукають рішення. І в якийсь момент внутрішньо видихнути: «Зі мною все нормально».
Мені здається, саме такі моменти нормалізують наш досвід набагато сильніше, ніж будь-яка книга чи навчання.

Є ще одне спостереження, яке мені хочеться зберегти.
Я вкотре переконалася, що в супервізійній групі немає «занадто досвідчених» чи «недостатньо досвідчених» учасників. Є різний досвід, різні погляди, різні питання. І саме ця різність допомагає побачити те, чого сам міг би не помітити. Я сама навчаюся у учасників і як коуч і як супервізор.
Саме в цьому для мене і є сила групової супервізії. Ми вчимося не лише від супервізора. Ми вчимося одне від одного. Кожен приходить зі своїм досвідом, і кожен стає частиною досвіду інших.

Саме тому наступну групу мені хочеться зробити довшою. Не тому, що за три місяці ми не встигаємо розібрати всі теми. А тому, що найцінніше в супервізійній групі народжується не на першій зустрічі. Воно народжується там, де з'являється довіра.

Після цієї групи я вже думаю про наступну. Якщо вам відгукується такий формат, можете написати мені в особисті повідомлення. Із задоволенням розповім деталі, коли відкрию набір.

17/07/2026

Вчора проводила групову супервізію для учасників 16 потоку навчання коучингу.

Працювали з моделлю «Маски». Це одна з моїх улюблених моделей. У ній ми досліджуємо власні наративи і ніби приміряємо на себе ролі, які в житті навряд чи дозволили б собі зайняти.

Зазвичай це знайомство з тими частинами себе, які ми приховуємо. З тим, що здається неприйнятним, неправильним або небезпечним. А часто саме там і захована велика кількість енергії, яку ми собі не дозволяємо використовувати.

Мені подобається ця модель ще й тим, що вона залишає багато місця для творчості, гри, легкості й гумору. Хоча водночас дуже добре показує, як непросто виходити зі своєї звичної ролі. Наскільки міцно ми тримаємося за власні патерни і як багато ресурсу може бути саме в тих ролях, які ми собі забороняємо.

Коли група невелика, я теж беру свій власний запит і стаю учасницею процесу. Озвучую свої страхи, сумніви, упередження, а група працює вже зі мною.

Чесно кажучи, це непросто. У такі моменти доводиться постійно перемикатися між ролями учасниці, фасилітаторки і супервізорки. І, якщо вже зовсім чесно, саме тоді я найчастіше втрачаю таймінг. 😊

Але для мене важливіше інше.

Я хочу, щоб учасники побачили: вразливість не робить нас менш професійними. Не обов’язково будь-якою ціною тримати маску бездоганного спеціаліста.

Коуч теж людина.

Іноді саме в той момент, коли ми перестаємо її тримати, починається найцікавіша робота.

Такі групові супервізії для учасників навчання я проводжу вже третій рік. Це не оплачувана робота. Це моя інвестиція часу в розвиток культури супервізії серед коучів.

Саме так я колись сама познайомилася із супервізією. Побачила, наскільки вона може бути підтримуючим простором для професійного розвитку. І тепер мені хочеться, щоб більше коучів мали можливість познайомитися з цим форматом ще під час навчання.

Мабуть, саме заради цього я вже третій рік проводжу такі зустрічі. Щоб ще під час навчання коучі могли побачити: супервізія - це не про оцінку. Це про розвиток. І про те, що коуч теж людина.

10/07/2026

Сьогодні я порушила закон.

Свій власний закон.

Про те, що треба працювати вдень з понеділка по п’ятницю. Я взагалі про якісно попахати, в повну силу, щоб потім відчувати приємну втому. І тоді відчуття, що день пройшов не зря.

А сьогодні п’ятниця, і я поїхала кататися на велосипеді. Дозволила собі взагалі не працювати. У мене був свій безкінечний список справ, які треба зробити, але я дозволила собі все відкласти. Сісти на велосипед і в п’ятницю о 12:30 просто виїхати з дому.

Я їхала дорогою серед дерев, слухала спів птахів, заїхала в парк. Вітер в волоссі і мені так хотілося розкинути руки, як у фільмі «Місто ангелів» з Мег Раян. Бо я відчувала таку свободу від власних законів. Від законів, які застарілі.

Я навіть не уявляла, наскільки вони мене стискали. Відчула це тільки в процесі, коли в душі зажевріла радість.

І десь усередині з подивом ловила себе на тому, що дивлюся на людей, які дозволяють собі в п’ятницю вдень нічого не робити: просто їсти морозиво, кататися на велосипедах, сидіти на лавках у парку, лежати на ковдрі на траві й засмагати.

Це було щастя. І відчуття свободи. Бо виявилося, що закон, який колись допомагав жити, сьогодні вже тільки стискав.

І я відчула радість від цього маленького внутрішнього бунту.

Захотілося поділитися цим із вами.

Можливо, у вас теж є такі внутрішні закони, які колись були потрібні, а сьогодні вже тільки забирають свободу.

29/06/2026

19/06/2026

17/03/2026

Моє перше навчання було ще у 2023 році, і, чесно кажучи, це було непросто. Мені довелося буквально перевчатися: виходити з напрацьованої роками ролі коуча і сідати в інший “стілець” — супервізора. І от тут почалося найцікавіше — я ніяк не могла вхопити різницю в мисленні. Здавалося, що я роблю те саме… але ні.

Закінчилося це тим, що свою першу сертифікаційну сесію я завалила. Я важко переживала цю невдачу. Але я зібралася, пішла на менторинг по супервізії — і там щось ніби клацнуло. Ті самі “защолки” стали на місце, і я вперше по-справжньому відчула цю роль, просмакувала її. І вже тоді змогла захиститися.

Потім були інші навчання, зокрема по груповій супервізії, де я продовжувала “приміряти костюм” супервізора і звикати до нього. Новий виток стався у 2025 році, коли я пішла вчитися разом із психологами і терапевтами — щоб глибше зрозуміти супервізію, доторкнутися до її першоджерел і трохи “переопилитися” досвідом.

І як це часто буває з навчанням -я пройшла перезбірку себе, як супервізора. Першу половину я вела внутрішній діалог у стилі: “ну в коучингу ж краще”, “в коучингу глибше”… А коли почалося більше практики, я раптом відчула смак. Я дала собі дозвіл не знати, задавати 1000 і ще одне запитання, помилятися і виглядати як учень, а не як експерт. І друга половина навчання стала про закоханість: у модель, у можливості, у те, скільки це може дати колегам - простору для обміну, зростання, чесних розмов.

Я сиділа ночами і перечитувала книги для супервізорів, ловила себе на відчутті натхнення і живого інтересу. За цей час я пройшла 75 годин супервізії в колі дуже сильних професіоналів і ще 75 годин теорії. А на завершення зібрала свою групу коучів, де ми разом практикували. І знаєте, що найцікавіше? Мені зовсім не хотілося розставатися. Це було дуже тепло, дуже живо і дуже наповнююче. І в цьому процесі я сама багато чому навчилася як супервізор — через роботу з колегами.

А ще - я це святкую. І мені хочеться поділитися цим моментом і своїм сертифікатом з вами.