20/06/2026
Мені багато
У Варшаві був момент, коли я підняла руку і вийшла з кола. На четвертому модулі тривалого навчання з гештальт-підходу в роботі з сексуальністю від Паризького інституту ESOG мій стілець залишався порожнім до обіду. Це сталося не тому, що мені було не цікаво чи я не справлялася як терапевт. Навпаки, як тренер і супервізор я добре звикла тримати рамку, витримувати складні процеси і бачити групову динаміку збоку, але в якийсь момент власне тіло почало розуміти все набагато швидше за голову.
Ці чотири дні були присвячені найважчому клінічному та культурному пласту: сексуальному насильству, травматичній дисоціації та амнезії, коли психіка ховає те, що неможливо витримати, а тіло продовжує пам’ятати кожну секунду жаху. Ми розбирали поле зловживання, роботу з постраждалими та агресорами, культуру насильства, яка робить його невидимим, і природу інцестуальності — коли прямого факту насильства може не бути, але все родинне поле просякнуте розмитими межами, чужими бажаннями, таємницями і неможливістю мати власні двері.
На самому початку французька тренерка Летиція Малтез сказала дуже спокійно: «Тут буде багато афекту і жаху. Подбайте про себе. Якщо відчуваєте, що вам занадто — просто підніміть руку, скажіть: „Мені багато“ — і вийдіть подихати». Я слухала це й думала, яка дивна інструкція для кімнати досвідчених психотерапевтів — людей, які роками працюють із чужим болем і точно вміють витримувати складні феномени.
Але поле розгорталося занадто швидко. Коло рвалося просто на очах: хтось катастрофічно запізнювався, хтось завмирав зі скляним поглядом у просторі, хтось захисно жартував, а хтось майже зникав, буквально розчиняючись у своєму стільці. Насильство — це завжди про владу і невидимий тиск. Коли повітря стає липким, ти починаєш ловити занадто нестерпний особистий резонанс. У якийсь момент я відчула, що теорія більше не захищає — повітря забракло, тіло закам'яніло, і я просто підняла руку, сказала: «Мені багато», встала і вийшла.
Потім я довго сиділа сама, дихала, дивилася у вікно і думала про те, що ця проста інструкція насправді набагато більша за наше навчання. Бо в темі насильства піднята рука — це не просто організаційне правило, а терапевтичний маніфест і перший крок до повернення власної суб’єктності там, де колись її повністю відібрали. Насильство завжди починається там, де людина втрачає право на межу, де любов стає важко відрізнити від контролю, а близькість не питає дозволу. Тоді людина звикає терпіти, завмирати й поступатися, щоб просто зберегти зв'язок з важливою для неї системою. Бо уступити — не означає погодитися. Промовчати — не означає хотіти.
Як організаційний консультант, я постійно бачу, як точно ці родинні сценарії відтворюються у великих компаніях, командах та професійних спільнотах. Скрізь, де є влада, залежність, фігури замовчування і страх втратити місце, виникає той самий невидимий тиск. Речі, про які «всі знають, але не прийнято говорити прямо». І люди в цих системах так само втрачають присутність, мовчки ковтають образи, саботують або дисоціюють від токсичних процесів, уступаючи власні кордони заради статусу чи безпеки.
Терпіти й триматися до останнього, бути сильним, стійким та зручним — це наш спільний, глибоко вкорінений культурний код. Але, можливо, справжня свобода і нова цивілізованість починаються не з героїзму, а з дуже маленького, майже непомітного руху: помітити свій ліміт там, де система намагається тебе перетиснути, підняти руку і чесно озвучити: «Мені багато». Скрізь: у парі, в родині, у професійній групі чи на нараді в кабінеті керівника.
Я забираю з Варшави не конспекти про травму.
Я забираю право на свій порожній стілець.
