25/08/2026
«ХОРОШИЕ РУССКИЕ»
Автор: https://www.facebook.com/brutal.realism
Після 24 лютого 2022 року Європа отримала не лише мільйони українських біженців. Вона отримала ще й велику російську політичну еміграцію: опозиціонерів, журналістів, громадських діячів, блогерів, фонди, медіа, цілі середовища, які виїхали з Росії й почали будувати за її межами образ іншої країни. Не тієї, що прийшла в Україну танками, ракетами й сотнями тисяч солдатів, а іншої — освіченої, європейської, культурної, демократичної, яка начебто сама є жертвою Путіна. В Україні для цього феномена давно знайшли коротку назву — «хорошие русские». Саме російською і саме в лапках.
Їх не треба плутати з усіма росіянами, які виступають проти війни, і тим більше з тими, хто реально воює проти Росії на боці України. Йдеться про конкретне політичне середовище, яке після виїзду на Захід узялося переконувати світ у простій і надзвичайно вигідній для себе конструкції: Путін — це одне, Росія — зовсім інше. Злочинним є режим, а росіяни переважно залякані, обдурені або безсилі. Тому не треба надто карати звичайних громадян санкціями, закривати їм візи, ізолювати від Європи, а головне — не можна переносити відповідальність режиму на російське суспільство.
Юлія Навальна сформулювала цю тезу без жодних евфемізмів. В інтерв’ю TIME у квітні 2024 року вона сказала, що провоєнні росіяни становлять дуже малу агресивну меншість, більшість хоче завершення війни, а українська влада робить помилку, коли не шукає союзників серед антивоєнних громадян РФ. І завершила це формулою, яка могла б бути девізом усього феномена: «Це явно не війна Росії. Це війна Путіна». Причому вона говорила це громадянам тієї самої країни, яку Росія на той момент уже понад два роки руйнувала великою війною.
Навальна взагалі заслуговує окремої уваги не тому, що вона головна в російській опозиції. Якраз ні. До смерті чоловіка вона не мала самостійної політичної кар’єри, власної партії чи виборчого мандата. Після смерті Олексія Навального її політичний статус почав зростати майже миттєво: вже через кілька днів вона зустрічалася з міністрами закордонних справ ЄС, виступила перед Європарламентом, а парламент окремою резолюцією висловив їй «повну підтримку» в намірі продовжувати справу чоловіка. У жовтні того самого року Навальна вже заявила, що після зміни режиму повернеться до Росії й братиме участь у президентських виборах.
Назвемо речі своїми іменами: це дуже схоже на політичне спадкування. Російська «вдовствующая императрица» не отримала голосів російського виборця, не перемогла у внутрішній конкуренції опозиційних лідерів і навіть не створила навколо себе єдиного опозиційного руху, але політичний капітал Навального після його смерті значною мірою перейшов до неї. Захід дав їй трибуну, впізнаваність і статус співрозмовниці про майбутнє Росії ще раніше, ніж стало зрозуміло, кого саме вона представляє, крім ФБК і прихильників свого чоловіка.
Бо єдиної російської опозиції за кордоном насправді немає. Навальна, Ілля Яшин і Володимир Кара-Мурза проводять спільні акції, але поряд існують Михайло Ходорковський зі своїм середовищем, Гаррі Каспаров зі своїми проєктами, Максим Кац зі своєю аудиторією, Дмитро Гудков, Андрій Пивоваров та інші. Ходорковський навіть відмовився від участі в одному з берлінських маршів, бо, за його словами, Навальна, Яшин і Кара-Мурза спочатку все організували між собою, а решті просто запропонували приєднатися. У лютому 2025 року DW описувала російську еміграційну опозицію як середовище, яке після трьох років за кордоном усе ще не виробило спільної стратегії, а політик Катерина Дунцова, яка залишалася в Росії, сказала про них коротко: «Ми на різних планетах».
Це саме по собі було б лише внутрішньою російською драмою, якби ці люди одночасно не претендували говорити із Заходом від імені демократичної Росії. Яшин прямо пояснював DW сенс закордонних маршів необхідністю демонструвати «демократичне обличчя Росії». Гудков у тому самому матеріалі вже говорив про потребу створити інститут, який представлятиме інтереси російської опозиції в Європі, і як приклад успішної роботи навів переговори щодо шенгенських віз для росіян: за його словами, відмов стало менше, видача віз збільшилася, і це було результатом спільної роботи, зокрема російських діаспор.
Тобто вони не можуть домовитися між собою, хто представляє майбутню Росію, зате вже організовано працюють над тим, як Європа повинна ставитися до росіян сьогодні. І тут їхні інтереси раптом стають набагато зрозумілішими.
Михайло Ходорковський ще у вересні 2022 року виступив проти загальної заборони шенгенських віз для громадян РФ. Він називав емігрантів із Росії союзниками Заходу і переконував Європу залишити їм «пожежний вихід». Аргументував це також майбутнім: режим Путіна впаде, але Росія залишиться, а отже людям, які згодом повинні будувати демократичну Росію, треба дозволити виїжджати, зберігати контакти із Заходом і не замикати їх усередині країни.
Кара-Мурза після звільнення з 25-річного ув’язнення в серпні 2024 року одним із перших своїх політичних завдань назвав пояснення демократичним країнам, що «Росія і Путін — не одне й те саме». Санкції проти всієї країни він назвав несправедливими й контрпродуктивними. Пивоваров на тій самій пресконференції закликав Захід «простягнути руку» росіянам, полегшувати для них обмеження й давати молоді можливість навчатися та бачити Європу. Їхня особиста мужність і реальні репресії, яких вони зазнали, цього факту не змінюють: навіть після путінської в’язниці одним із перших політичних питань для них стало те, як уберегти російського громадянина від надмірної ціни путінської політики.
Максим Кац свого часу висловив цю позицію ще простіше: росіяни, за його словами, не винні ні в тому, що війна почалася, ні в тому, що вона досі не закінчилася, ні в тому, що вони не повалили Путіна. Саме ця цитата відкриває українське дослідження 2022 року, в якому ініціатива «Як не стати овочем» разом із платформою «Аналізуй» перевірила висловлювання 91 публічного росіянина, які критикували Путіна, та дев’яти російських опозиційних медіа. Результат був значно цікавіший за сам ярлик «ліберал»: лише шестеро з 91 послідовно підтримували Україну за сукупністю ключових критеріїв, а однозначно визнавали Крим невід’ємною частиною України лише 40.
Це дослідження не доводить, що 85 людей із 91 є прихованими путіністами. Воно доводить значно важливішу річ: антипутінізм взагалі не дорівнює відмові від російського погляду на світ. Можна ненавидіти Путіна і водночас передусім захищати інтереси росіян. Можна засуджувати війну й одночасно боротися проти візових обмежень. Можна говорити про українські жертви і тут же нагадувати, що звичайним росіянам теж важко. Можна називати себе демократичною альтернативою Кремлю й ображатися на українців за саме словосполучення «хорошие русские».
Найнахабніше в цій історії навіть не те, що вони захищають своїх. Це природно: своя сорочка завжди ближча до тіла. Нахабство починається там, де громадяни держави-агресора беруться пояснювати громадянам держави-жертви, як ті повинні ставитися до росіян. Навальна прямо називає позицію української влади помилковою. Російські опозиціонери пояснюють Європі, що санкції проти їхніх співгромадян несправедливі, що росіянам потрібні візи, що Захід повинен розрізняти Путіна й Росію. Вони вже не просто просять притулку від режиму, а формують політику ставлення до Росії.
І Захід їх слухає. У 2025 році Парламентська асамблея Ради Європи створила офіційну Платформу для діалогу з російськими демократичними силами. Її учасники отримали можливість бути присутніми на засіданнях комітетів ПАРЄ й виступати там. Водночас сама Асамблея змушена була жорстко прописати критерії допуску: визнання російської агресії, засудження міжнародних злочинів, підтримка спеціального трибуналу та міжнародного компенсаційного механізму для України.
Останнє особливо важливе. Частина російських опозиціонерів уже підписала документи, де визнано необхідність компенсації Україні. Я це бачу і не збираюся приховувати незручний для моєї позиції факт. Але я так само не зобов’язана вірити в щирість кожної правильної декларації російського політика. Ми не можемо залізти в голову ні Навальній, ні Яшину, ні Ходорковському, ні Каспарову й перевірити, де закінчуються переконання і починається політичний розрахунок. Для людини, яка хоче бути прийнятною для європейських урядів, сьогодні існує очевидний набір правильних слів: кордони України 1991 року, засудження агресії, воєнні злочини, компенсації. Значно більше про політика говорить те, що він захищає тоді, коли інтерес України входить у конфлікт з інтересом Росії.
А там ми знову бачимо російського громадянина, російські візи, російське майбутнє, збереження російського людського капіталу, нормальні відносини майбутньої Росії із Заходом. Вони сперечаються між собою про керівників, організації, марші й методи, але майже всі будують не майбутнє України і не справедливість для України. Вони будують майбутнє Росії. І це нормально, бо вони росіяни. Ненормально інше: вимагати, щоб інтереси майбутньої Росії вже зараз стали проблемою тих, чию країну нинішня Росія знищує.
Справжня перевірка цієї риторики почнеться після війни, коли слово «відповідальність» перестане бути пунктом декларації і перетвориться на гроші. Україна матиме рахунок за знищені міста й села, житло, підприємства, енергетику, дороги, заміновані території, довгострокову допомогу постраждалим і величезні витрати на відновлення. Росія як держава повинна буде компенсувати завдану шкоду. Податки в державі не є добровільною пожертвою громадянина, і виконання державою компенсаційних зобов’язань теж не буде благодійним жестом. Держава платить із державних активів, бюджетних доходів та ресурсів економіки, а отже ціна відповідальності неминуче позначається на добробуті суспільства.
Тоді стане зрозуміло, чого насправді варта нинішня формула «Путін — це не Росія». Російське суспільство не можна оголосити колективним воєнним злочинцем, бо кримінальна вина індивідуальна. Але й винести суспільство за межі матеріальної та політичної відповідальності держави неможливо. Росія не має окремого чарівного гаманця, з якого можна десятиліттями компенсувати Україні збитки так, щоб цього не відчули її громадяни.
Я не довіряю «хорошим русским» наперед. Не тому, що знаю їхні таємні думки, а тому, що бачу, за що вони борються вже сьогодні. Вони системно створюють на Заході образ росіянина, якого потрібно відокремити від держави-агресора, захистити від надмірних санкцій, не замикати в Росії й зберегти для її демократичного майбутнього. Одночасно здобувають політичні майданчики, легітимність і право говорити про те, якою повинна бути Росія після Путіна.
Вони хочуть отримати майбутню країну з її територією, ресурсами, культурним капіталом, місцем у Європі й можливістю знову нормально торгувати, подорожувати та жити. Україна повинна простежити, щоб разом із цією спадщиною вони отримали й рахунок.
