Психолог Анна Романик

12/08/2026

Ставши батьками, ми зустрічаємося зі страхом. Найчастіше - одним із двох:
1. Страхом стати такими, як наші батьки.
2. Страхом не стати такими, як наші батьки.

І другий страх чомусь обговорюють значно рідше. Бо якщо батьки ранили, тоді зрозуміло, від чого ми тікаємо. І виникає «Я ніколи не говоритиму так зі своєю дитиною», «У моєму домі такого не буде», «Я зроблю все інакше».

Але якщо батьки були хорошими?
Тоді іноді з’являється інша тривога: «А раптом я не зможу так добре?» І тоді зʼявляються сумніви чи вистачить терпіння, чи буде достатньо близькості, чи почуватиметься моя дитина зі мною так безпечно, як я почувалася зі своїми.

І хороше дитинство раптом стає не лише ресурсом.Воно може стати планкою.

І парадокс виникає ось в чому: одні все життя намагаються не повторити своїх батьків. Інші - будь-якою ціною повторити.

Але і протест, і наслідування можуть однаково тримати нас прив’язаними до минулого.
У психології це добре видно: ми «успадковуємо» не лише способи любити, злитися, мовчати чи турбуватися. Ми «успадковуємо» ще і уявлення про те, якими батьками маємо бути.

Іноді найбільша свобода - не в тому, щоб зробити навпаки. І навіть не в тому, щоб зробити так само добре. Часто вона у тому, щоб чесно запитати: «А чого хочу я?»
І тоді простими стають питання: «Що з досвіду моїх батьків я беру із собою?», «Що на мені закінчиться?», «А що почнеться саме з мене?»

Зрілість - це не перемогти своїх батьків у конкурсі «хто краще виховує дітей» чи скласти на відмінно іспит на схожість із ними.

Наші батьки можуть бути нашим корінням. Але коріння не диктує форму крони. Десь нам доведеться перестати бути «не такими, як вони» і прийняти свою схожість, а десь доведеться перестати бути «такими ж, як вони», якими б чудовими вони не були.

І стати собою.
Можливо, саме з цього і починається наше власне батьківство…

26/08/2025

Наш мозок не вміє брати вихідні!

Ми можемо лежати на дивані, дивитися серіал чи навіть їхати у відпустку, але мозок все одно продовжує працювати. Він крутить думки, шукає небезпеку, аналізує ситуації і утримує нас у стані напруги.

Цікаво, що для нього немає різниці: загроза справжня чи уявна. Через це ми виснажуємося навіть у моменти, коли «нічого не робимо». Румінація (нескінченне «пережовування» одних і тих самих думок) краде наш ресурс так само, як багатогодинна робота.

Але є хороша новина👌🏼
Ми можемо навчитися помічати цей процес і допомагати мозку відпускати зайве. Запрошую разом розібратися, що таке «сигнальна тривога», чому уявні загрози виснажують нас і що реально допомагає дати мозку перепочити.

Бо часто відпочинок починається не з тіла, а саме з голови.

Наш мозок не вміє брати вихідні — навіть тоді, коли ми відпочиваємо, він продовжує прокручувати думки, аналізувати загрози та тримати нас у стані напруги. У ...

16/07/2025

Часто ми погоджуємось, коли хочеться відмовити. Усміхаємось, коли всередині стискається все від напруги.
Поговоримо про той момент, коли ми зраджуємо себе, бо боїмося когось образити.

Я вірю, що вміння сказати «ні» – це не риса характеру, а навичка, яку можна розвивати. І вона варта того, бо повертає нас до себе.
До чесності, спокою і внутрішньої поваги.

Давайте розберемося, як почати говорити «ні». Спокійно, впевнено і з любов’ю до себе…
Бо «розвиток відбувається з точки дискомфорту»🤲🏼

У цьому епізоді разом із психологинею Анною Романик говоримо про те, чого так бояться багато хто з нас — відмову.🔹 Чому "ні" — це не про грубість, а про пов...