Надежда Кривуля, психоаналитик в Праге

11/09/2026

У зв’язку з дефіцитом Ідеалу-Я хотілося б продовжити роздуми. Чи завжди потребу у злитті з об’єктом за не-невротичного функціонування варто розуміти саме через дефіцит Ідеалу-Я?

Саме поняття Ідеалу-Я передбачає вже певний ступінь психічної диференціації: існує Я, існує образ того, яким воно хотіло б або мало б бути, і між ними можливе напруження. Тоді об’єкт справді може ставати носієм якостей, яких бракує суб’єктові, - сили, цінності, цілісності, досконалості. Привласнюючи або «анексуючи» такий об’єкт, суб’єкт ніби отримує доступ до власного ідеального Я. У цьому сенсі ідея дефіциту Ідеалу-Я видається цілком продуктивною.

Але фраза пацієнта Марті: «я не можу жити в собі; я не можу жити, якщо не з’єднаний з іншою людиною», ніби дозволяє припустити й більш первинний рівень залежності від об’єкта. Тут може йтися ще не про те, яким я є або яким хотів би бути, а про можливість узагалі зберігати переживання власного існування. Тоді об’єкт підтримує не стільки Ідеал-Я, скільки зв’язність, безперервність і межі самого Я.

І тоді виникають два близькі, але все ж різні переживання: «без тебе я недостатньо хороший» і «без тебе мене ніби немає». Перше значно легше помістити в проблематику Ідеалу-Я; друге відсилає до більш ранніх умов конституювання та підтримання Я.

Можливо, ці рівні не варто протиставляти. Навпаки, ідеалізація об’єкта та його включення до Ідеалу-Я можуть бути вторинним способом організувати більш первинну залежність від його опорної функції. Тоді особливо цінний, сильний або ідеалізований об’єкт потрібен не лише тому, що втілює те, яким суб’єкт хотів би бути, а й тому, що саме поєднання з ним забезпечує відчуття психічної стійкості.

Тому я б не поспішала говорити тут саме про дефіцит Ідеалу-Я. Можливо, варто залишити питання відкритим: що саме суб’єкт намагається отримати через привласнення об’єкта: відсутній ідеал чи відсутню здатність залишатися собою за його відсутності?

Не-невротичне функціонування (наприклад, психосоматичні пацієнти) часто характеризується спробою повністю злитися з об'єктом, який, потрапивши в поле досяжності, має бути захоплений і керований як квазі-анексована складова «Я». У цьому випадку не має значення розрізнення між хорошим і поганим об'єктом, а важливим є радше наявність об'єкта, який може бути асимільований до особистого Ідеалу-Я (бо саме в цьому існує дефіцит).
Марті згадує висловлювання пацієнта з екземою: «Я не можу жити в собі; я не можу жити, якщо не з'єднаний з іншою людиною». Криза виникає, якщо об'єкт-господар виявляє якість, яка не відповідає покладеній на нього задачі: це сприймається як втрата себе. Хоча «Я» теоретично може бути слабким, на практиці це не так, доки є об'єкт, з яким можна злитися. Часто об'єкт тримають у запасі, щоб у разі потреби можна було на нього покластися. У таких випадках аналіз, який стосується виключно невротичної структури, не дозволить встановити контакт з не-невротичною структурою.

Зрозумілим стає, що можливе зникнення симптому може завдати шкоди загальній стабільності суб'єкта. Тому ще сам по собі симптом мобілізує зовнішній та внутрішній світ, дозволяє артикулювати субʼєктивний досвід хоча б у розмитій формі симптому ( наприклад , соматичні прояви мʼязового скорочення або пошуку сенсорних стимулів як зовнішнього атрактора, за який можна зачепитися).
Ми бачимо звʼязок економічної точки зору та формування світу обʼєктних стосунків. Наприклад, головний біль проявляється як провідник агресивної напруги, яка не знайшла іншого вираження, та виявляє чутливість субʼєкта до тенденцій злиття в об'єктних стосунках.

Набір на курс спеціалізації з клінічного психоаналізу триває! Запрошуємо колег, початок 3-4 жовтня! Всі деталі у коментарях.

07/09/2026

Я знову й знову перечитую роботи Жака Пресса, коли мені потрібно зміцнити внутрішнього супервізора. Те, як делікатно він працює в найглибших шарах психіки, не ухиляючись від власних змістів, часом лячних у своїй неоформленості, - дає опору й перезапускає мислення, якщо воно раптом виявилося порушеним.

«Завдання аналітика полягає радше в тому, щоб зрозуміти, чого бракує нам, аби почути пацієнта, - ніж у тому, чого бракує йому самому, аби відчути себе цілісним. Інакше кажучи, наше завдання - змусити працювати нашу власну неповноту».

У роботі з не-невротичними пацієнтами дуже спокусливою є логіка дефіциту: пацієнтові бракує здатності до символізації, контейнерування, третинності, репрезентації - і аналітик має надати те, чого бракує. У цій моделі непомітно виникає доволі зручна асиметрія: пацієнт стає тим, у кого чогось немає, аналітик - тим, у кого це є.

Пресс пропонує змінити напрямок запитання. Стикаючись із чимось незрозумілим, німим, безформним, перш ніж запитувати, чого бракує пацієнтові, варто запитати: чого бракує моєму способу слухати, аби це могло бути почутим?

Можливо, бракує концепту, і тоді ми приймаємо незнайому форму психічної роботи за відсутність роботи взагалі. Можливо, бракує власної психічної сприйнятливості: щось виникає в мені як нудьга, сплутаність, тілесне відчуття, порожнеча, бажання діяти, але я не визнаю цього матеріалом аналітичної ситуації. А можливо, необхідної психічної форми поки що взагалі немає: ані в пацієнта, ані в аналітика. Вона лише має виникнути в роботі між ними.

Тоді «неповнота» аналітика - це не скромне визнання власної недосконалості, а відмова посідати місце того, хто заздалегідь володіє смислом того, що відбувається. Більше того, здатність певний час не володіти ним.

Але Пресс говорить не просто про толерантність до незнання. Неповноту потрібно змусити працювати: помітити власне нерозуміння, не закрити його готовою теорією, дозволити афектам, образам, тілесним відчуттям, дивним думкам, що виникають, поступово утворити нову психічну конфігурацію. Іноді аналітик не розшифровує повідомлення, яке вже існує в пацієнті, а стає одним із місць, де те, що раніше не мало форми, вперше може її набути.

Звідси інакше бачиться й збій аналітика. Момент, коли я перестаю розуміти, виявляюся втягнутою в дію, втрачаю звичну аналітичну позицію, - не обов’язково лише помилка і не обов’язково готове «повідомлення пацієнта», яке слід розшифрувати. Іноді це місце, де звичної організації аналітика виявляється недостатньо для того, що відбувається. Сам збій іще нічого не створює. Але подальша психічна робота над тим, що порушило мою здатність мислити, може стати місцем народження нової форми.

І все ж тут важливо не припуститися зворотної помилки й не перенести весь дефіцит із пацієнта на аналітика. Іноді пацієнт справді поки що не здатний символізувати, витримувати зв’язок, створювати репрезентацію; іноді робота негативу спрямована саме на руйнування можливості форми. Не кожне нерозуміння аналітика є доказом обмеженості його слухання, так само як не кожна його похибка - коштовне послання несвідомого пацієнта.

Тому мені здається продуктивним утримувати водночас два запитання:

Чого поки що не може пацієнт?
І чого поки що не можу почути я?

І ще одне питання, яке залишається для мене відкритим: кому належить те, що раптом починає переживати аналітик? Тому, що неможливо пережити самому пацієнтові? Відгуку аналітика на безформне іншого? Чи його власному безформному, актуалізованому цією зустріччю? А можливо, найцікавіше починається саме там, де питання про належність на якийсь час втрачає однозначну відповідь, і з перетину двох психічних реальностей може народитися щось третє, чого до цієї зустрічі не було в жодного з них.

Можливо, сила пропозиції Пресса саме в тому, що перше запитання перестає бути єдиним. А аналітична компетентність виявляється не лише здатністю розуміти, а й здатністю достатньо довго не заповнювати власну неповноту готовим знанням, аби вона справді могла почати працювати.

02/09/2026

Є пацієнти, поруч із якими психоаналітик несподівано виявляє, що звична мапа психічного перестає працювати.

Інтерпретація не прояснює, а переживається як вторгнення. Мовчання сприймається не як простір для асоціацій, а як зникнення об’єкта. Кадр перестає бути рамкою і стає місцем боротьби: за близькість, владу, винятковість, іноді - просто за можливість витримати окремішність.

Афект не вдається пов’язати з уявленням: він одразу виникає як дія, тілесний стан, руйнування зв’язку. Замість конфлікту між бажанням і забороною ми стикаємося з чимось більш раннім - із загрозою розпаду, порожнечі, переслідування, втрати себе або об’єкта.

І тоді досить швидко виявляється ще одна неприємна річ: аналітик також не завжди утримується у своїй позиції. Він раптом починає надто багато пояснювати. Заспокоювати. Злитися. Рятувати. Стає незвично активним або, навпаки, емоційно зникає. Іноді він думає замість пацієнта. Іноді почувається цілковито позбавленим здатності думати.

Можна дійти висновку, що пацієнтові не підходить психоаналітичний метод. Але, можливо, саме тут важливіше замислитися про варіації техніки.

Питання полягає вже не лише в тому, що означає симптом і чому він слугує, а й у тому, яка психічна робота взагалі має стати можливою, щоб симптом набув значення.

Психоаналіз у його класичній версії передбачає пошук витісненого та повторення психічного конфлікту в перенесенні. Але з деякими пацієнтами постають інші питання: що ніколи не було достатньо представлене, пов’язане, утримане всередині психічного? Що саме створюється або руйнується між пацієнтом і аналітиком просто зараз?

Мені здається, це один із найцікавіших зсувів у сучасному психоаналізі: від переважно герменевтики прихованого сенсу - до дослідження умов, за яких сенс узагалі стає можливим.

Андре Грін назвав цю клініку не-невротичною. Це не означає, що такі люди мають «менше психічного». Радше аналітична робота має бути перебудована так, щоб виникли умови для творення психічного. Іншими словами, щоб у розпорядженні людини з’явилися оформлені психічні змісти (фантазії, спогади, слова, тощо), зв’язки між ними, здатність усе це утримувати й користуватися власним психічним апаратом.

Щоб дізнатися про це більше, навчитися розпізнавати, коли психоаналітична робота потребує варіацій техніки, і розуміти, якими саме вони можуть бути, приєднуйтеся до спеціалізації. Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів

10/08/2026

03/08/2026

ШАНДОР ФЕРЕНЦІ: CLINICAL DIARY

Мені подобається читати робочі записи психоаналітиків, у яких можна побачити перші інтуїції майбутніх теорій. Вони нагадують, що психоаналіз починається не з впевненості, а зі здатності сумніватися. Саме в таких текстах він перестає бути системою готових відповідей і знову стає живим процесом мислення. Для мене таким виявився Clinical Diary Шандора Ференці.

Читаючи цей щоденник, ніби опиняєшся поруч з аналітиком, який намагається зрозуміти пацієнта - іноді всупереч тому, чого сам був навчений.

Чим більше Ференці працює з пацієнтами, які пережили насильство та ранні травми, тим виразніше розуміє: не все, що приносить пацієнт, виявляється фантазією чи символічним вираженням внутрішнього конфлікту. Він вперше по-справжньому припускає думку, що розповідь пацієнта може бути не лише історією його фантазій, а й свідченням реального досвіду. Для психоаналізу того часу це був майже радикальний поворот.

Разом з цим змінюється й погляд на самого аналітика. Його власні почуття - тривога, безсилля, роздратування - не лише не заважають роботі, а часом стають єдиним способом наблизитися до того, що пацієнт поки не здатен ні пережити, ні назвати. Пізніше цю інтуїцію продовжать Вінникотт, Біон, Огден та інші аналітики.

Але, мабуть, найсміливіша думка Ференці народжується там, де він починає сумніватися в самому аналізі. Чи не може аналітична техніка сама повторювати травму? Чи не стає інтерпретація способом знову не почути людину?

Саме ці роздуми пізніше оформляться у відому концепцію «змішення мов». Дитина звертається до дорослого мовою ніжності, довіри й залежності, а дорослий відповідає мовою власної пристрасті й влади. Трагедія полягає не тільки в самому насильстві. Руйнується можливість розуміти те, що відбувається, а разом з нею і здатність трансформувати переживання в думку.

Звісно, далеко не всі ідеї Ференці витримали випробування часом. Його взаємний аналіз і надмірне саморозкриття аналітика залишаються предметом критики і сьогодні. Але головне питання, яке він залишив по собі, досі не дає спокою: де проходить межа між аналітичною нейтральністю та емоційною недоступністю? У який момент техніка перестає допомагати пацієнту і починає повторювати ту самотність, яка колись зробила символізацію неможливою?

Здається, саме тому повернення до Ференці сьогодні - не стільки розмова про історію психоаналізу, скільки можливість по-новому подивитися на власну клінічну практику.

Якщо вам цікаво продовжити роздуми про травму, символізацію і не-невротичну клініку, залишаю посилання на курс підвищення кваліфікації Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів. Вважаю цю програму сильною можливістю для тих, хто хоче глибше розуміти сучасну клініку.

Набір відкрито. Початок занять у жовтні 2026 року. Детальна інформація https://sursum4.wixsite.com/psychospecialadult, реєстрація - у першому коментарі.

08/06/2026

Кожен рік у Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів особливий, і цей не став винятком. Різні учасники, різні запитання, різний досвід. Але незмінним залишається одне - можливість мислити разом, дивуватися, дискутувати й створювати щось нове в просторі спільної роботи.

На жаль, я не змогла бути присутньою на атестації, про яку колеги відгукуються з великим натхненням. Але я дуже рада, що курс продовжує розвиватися, змінюватися та рухатися далі.

Цього року для мене завершується майже десятирічний етап участі в програмі як постійної викладачки. Тому нинішній випуск викликає не лише радість за колег і слухачів, а й легкий смуток. Втім, деякі зв’язки не закінчуються - вони лише змінюють свою форму.

Дякую слухачам і колегам за цей рік і за можливість залишатися частиною цієї історії.

06/04/2026

Є питання, яке аналітична теорія ставила та переформульовувала протягом усього свого існування. Воно стосується самої суті аналітичної роботи: що відбувається з аналітиком у присутності пацієнта? Не що він думає, не що інтерпретує, а що з ним відбувається.

Хайманн у 1950 році здійснила зсув перспективи: вона запропонувала розглядати емоційний відгук аналітика не як перешкоду, яку слід долати, а як інструмент. Але цей зсув, попри всю його важливість, ризикує стати надто зручним.

Біон запропонував модель контейнерування: аналітик отримує те, що пацієнт не може втримати в собі - бета-елементи, неперероблені, позбавлені сенсу, іноді нестерпні психічні змісти. Це не інформація, яку можна інтерпретувати. Це щось, що спочатку потрібно пережити у власній психіці й у власному тілі. Контрперенесення у Біона - це не стільки відгук, скільки вмістилище. І питання не в тому, як ним керувати, а в тому, чи витримає аналітик те, що в нього поміщають.

Лакан був скептичний щодо контрперенесення - і цей скепсис варто сприймати серйозно. Його критика спрямована проти ілюзії, що аналітик може знати, що він відчуває, і знати, що це відчуття означає. Уявне вимірювання - завжди пастка: аналітик ризикує прийняти власні проєкції за клінічну реальність, власний нарцисизм - за емпатію. Це не означає, що контрперенесення несуттєве. Це означає, що сліпо довіряти йому наївно.

Поль Дені розробляв цю територію з боку потягів і нарцисичних конфігурацій: там, де контрперенесення перестає бути реакцією на пацієнта і стає місцем зустрічі двох нарцисичних організацій, двох способів захищатися від нестерпного. Саме тут, у цій зоні взаємного нарцисичного тиску, клінічна робота стає особливо складною і особливо важливою.

Що об’єднує ці різні теоретичні позиції? Мабуть, одне: контрперенесення - це не те, що аналітик має. Це те, що з ним трапляється. І різниця між цими двома формулюваннями визначає: як ми слухаємо, як ми мовчимо, як ми помиляємося, як ми пов’язуємо й символізуємо матеріал пацієнта.

Найбільш незручне питання тут не «що я відчуваю до цього пацієнта», а «звідки я знаю, що це відчуття належить йому, а не мені»? І наступне, ще більш незручне: «що я як аналітик із цим роблю»?

З цими питаннями ми і продовжимо працювати в робочій групі «Контрперенесення в практиці аналітика». Початок - 4 травня.

01/04/2026

Колеги,

зараз продовжують роботу дві теоретико-клінічні групи під моїм керівництвом. Найближчим часом ми готові запросити по 2–3 учасники в кожну.

Перша група присвячена дослідженню бісексуальності в психоаналізі. Друга група зосереджена на контрперенесенні аналітика в роботі.

Формат передбачає регулярну тривалу роботу з чергуванням теоретичного та клінічного фокусу.

Якщо вам відгукується участь, напишіть, будь ласка, в особисті повідомлення, розповім детальніше про формат і умови.

P.S. Трохи доповню. До участі запрошуються фахівці психоаналітичного напрямку, які мають досвід особистого аналізу та практику.

03/03/2026

Колеги в дискусії допомогли побачити, що термін «робота жіночого» сьогодні не вільний від однозначних конотацій. Він виник усередині певної символіки: жіноче як те, що приймає, чоловіче як активне; анатомія як джерело метафори; тіло як модель відмінності. Можна уточнювати, що йдеться не про соціальні ролі й не про «природу жінки», але культурні асоціації нікуди не зникають. Слово «жіноче» неминуче резонує з уявленнями про те, якою «має бути» жінка. У цьому сенсі критика небезпідставна: мова психоаналізу здатна активувати застарілі або болючі смисли.

Але чи означає відмова від терміна відмову від феномена, який він позначає?

Шаффер справді повертає жіноче в теорію. Там, де фройдівська традиція будувалася навколо фалічної осі й нерідко описувала жіноче через відношення до неї, вона стверджує його автономну значущість як специфічної психічної роботи. Однак сам цей жест зберігає логіку протиставлення - напруга, яку важливо усвідомлювати, щоб не відтворювати її несвідомо.

Сучасна гендерна чутливість посилює напругу навколо цих понять. Але визнання небінарності не означає відмови від відмінності як такої - лише відмови від жорсткого закріплення психічних модусів за тілами й соціальними ідентичностями. Якщо «роботу жіночого» розуміти як функцію, а не як долю, вона не суперечить небінарності.

Що робити з цим сьогодні?
Перше - не заперечувати історичну навантаженість терміна й визнати, що мова не є нейтральною.
Друге - розвести процес і позицію. «Робота жіночого» - не припис, як бути жінкою, а опис одного з модусів психічної функції: здатності до рецептивності, витримування внутрішнього простору, інтеграції порожнечі та зв’язування збудження. Цей модус може бути розвинений, відкинутий або розщеплений - і він не закріплений за анатомією. Йдеться про психічний процес, а не про нормативну модель ідентичності.
Третє - відмовитися від прихованої ієрархії. Ані «жіноче», ані «чоловіче» не є більш зрілими за визначенням. Це не «сходи розвитку», а напруга, в якій формується суб’єктивність.
Нарешті, важливо пам’ятати: сексуальна диференціація -тільки один із операторів асиметрії, але не її центр і не ознака «психічного здоров’я». Психічне життя включає й інші осі: залежність і автономію, життя і смерть, час і старіння. У ширшому полі «робота жіночого» стає частиною загальної логіки інтеграції відмінностей, а не її фінальною точкою.

Як уникнути ризику нормативізації?
Не перетворювати теорію на модель «як правильно». Аналітик не може заздалегідь знати, як суб’єкту «бути жінкою» або «бути чоловіком». Він може лише досліджувати, які способи роботи з асиметрією доступні даній психіці й які викликають тривогу.
Ризик виникає не через сам термін, а через позицію аналітика. Якщо поняття починає звучати як припис, воно перестає бути інструментом розуміння й редукує суб’єкта до норми.

Нам не потрібно обирати між деконструкцією і догмою. Можна визнавати історичність мови, шукати більш точні формулювання і водночас зберігати цінне клінічне спостереження: психіка організує відмінність, а робота з внутрішньою відкритістю так само необхідна, як і робота межі. Завдання сьогодні - не скасувати відмінність і не закріпити її, а зберегти можливість мислити напругу, не перетворюючи її на долю.

27/02/2026

Навколо теми жіночого/чоловічого не вщухають дискусії. Ось і на модулі про сексуальність та перверсії Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів ми торкнулися цього питання.

Едіп - це симптом буржуазної сім’ї XIX століття чи структурна організація бажання? Кастраційна тривога - продукт патріархату чи символічний ефект різниці статей? Де проходить межа між історичним і структурним?

Психоаналіз народився всередині різниці статей. Але майже одразу показав: ця різниця не збігається з анатомією і не вичерпується соціальною роллю. Мова йде не про «чоловіків» і «жінок» як біологічні категорії, а про способи організації потягу, ставлення до нестачі, до закону, до іншого.

У цьому контексті ідеї Жаклін Шаффер про «роботу жіночого» набувають особливого значення. Шаффер не пропонує есенціалістську теорію «жіночої природи». Її внесок у описі специфічної психічної операції, яку можна назвати роботою внутрішнього простору. Це здатність витримувати пасивацію, контейнерувати збудження, інтегрувати порожнечу як умову трансформації. Йдеться про допущення неоформленого, здатність дозволити чомусь «дозріти», перш ніж воно стане уявленням.

Це не «роль» або соціальна норма, але модус психічного функціонування. І він необхідний не тільки жінкам. Чоловікам він також необхідний для здатності виношувати ідеї, у прийнятті залежності, у здатності бути об’єктом турботи, у перенесенні аналітичної роботи.

Саме тому зводити Шаффер до легітимізації патріархального порядку - значить читати її поза клінічним полем. Але і перетворювати її концепцію в метафізичну «онтологію жіночого» - не менш ризиковано. У першому випадку психічне розчиняється в соціальному. У другому - динаміка перетворюється на сутність.

Не можна читати Шаффер як соціального теоретика, вона - клініцист, що працює з різними конфігураціями фантазму. Вона не описує «як має бути», а досліджує, як структурується переживання тілесної диференціації: чи може суб’єкт витримати досвід відкритості, вторгнення, внутрішнього простору? Тіло - не доля, але асиметрія тілесної різниці організує фантазм. Мазохізм тут розуміється як психічна робота, що організовує здатність витримувати пасивну позицію. І якщо «робота жіночого» - модус функціонування психіки, то вона не закріплена анатомічно. Вона може бути інтегрована або відкинута суб’єктом будь-якої статі.

Питання, яке тут закономірне: чи є «робота жіночого» (а ширше - питання бісексуальності) необхідним етапом психічної зрілості? Чи це лише один з можливих шляхів?

Продовження буде…