22/04/2026
🇺🇦«Лише серце людини запитує знову і знову: що я шукаю, ідучи цим шляхом…»
Одного ранку ти прокидаєшся — не від будильника...
Від звуків вибухів…
Від звуків війни, що прийшла в твій дім, коли всі спали…
І ці слова ти не забудеш ніколи:
«Прокидайся… почалася війна».
Над твоїм домом летять військові літаки…
У повітрі — небо, яке більше не захищає…
А країна, що прийшла — прийшла не говорити…
Прийшла вбивати…
І в цей момент усе стискається до одного:
врятувати свою дитину.
Ти не думаєш — ти дієш…
Хапаєш дитину. Документи. Життя, яке вміщається в одну сумку.
І страх, який тепер живе всередині тебе.
Ти закриваєш двері…
і залишаєш за ними цілий світ.
Ідеш. Їдеш. Тікаєш.
В нікуди. В невідомість. В чужу країну.
Де інша мова.
Інші люди.
І ти — інша.
І там, у цій порожнечі —
«в порожньому серці вміщується цілий світ».
Світ болю.
Світ втрат.
Світ людей, яких більше немає поруч.
І тих, хто не витримав… і зрадив.
Ти втрачаєш дім…
Ти втрачаєш опору…
Ти втрачаєш частину себе…
Але раптом стає кришталево ясно:
все, що в тебе є — це вони.
Твоя дитина.
Твоя сім’я.
І саме вони — твій дім…
Не стіни.
Не місто.
Не країна.
А руки, які ти тримаєш, коли страшно.
Очі, в які дивишся, щоб не зламатися.
І тихе: «Ми разом».
І то