10/05/2026
Рішення піти в терапію — це допомога собі чи нарцисичні витребеньки? 🙄
⠀
Я досить часто чую:
⠀
— «на цих ваших курсах нормальному не вчать»
— «в тебе горе від розуму»
— «ця вся психотерапія — непотрібний крінж»
⠀
Якщо коротко:
нащо туди ходити? Щоб ще більше відчувати, що тебе щось не влаштовує? І так же все нормально.
⠀
І от після чергової такої розмови я реально задумалась: а справді, навіщо?
⠀
Я вже 11-й рік у щотижневій терапії. І один із запитів, з яким я звернулась тоді, досі не “закритий”.
⠀
І я подумала: а може, це десятиріччя пройшло дарма?
⠀
Бо ж живуть люди без рефлексії, аналізу і підтримки психотерапевта. І, між іншим, досить непогано собі живуть.
⠀
Мають сімʼї, домівки, карʼєри, відпустки, домашніх улюбленців — і все якось працює.
⠀
Можливо, це люди, які дуже добре вміють не помічати внутрішній дискомфорт. Триматись. Витримувати. Не лізти вглиб.
⠀
А я що?
⠀
Вся така “просвітлена”,
з глибиною, усвідомленням і суперскілами…
⠀
І що в результаті?
⠀
Титанове коліно.
І відсутність надійних партнерських стосунків.
⠀
Тут за сценарієм має початись дощ і сумна музика 😅
⠀
Але.
⠀
Я також дуже добре бачу, що мені дала ця багаторічна терапія.
⠀
Окрім другої професії, нового оточення і кращого контакту з собою, я бачу головне.
⠀
Я — бунтарка у своїй сімейній системі.
⠀
Бо всі в моєму роді жили приблизно за одним сценарієм: робота, діти, “як треба”.
⠀
А я пішла наперекір цьому. І таки змінила щось важливе.
⠀
Чому я так впевнена?
⠀
Тому що щодня бачу два живих докази цього.
⠀
Мої діти.
⠀
Для них дорослий — це підтримка, а не причина тривоги.
⠀
Вони знають і, головне, відчувають, що їх люблять не за оцінки, досягнення чи “правильність”. А просто тому, що вони є.
⠀
Тому без жодних докорів сумління вважаю себе революціонеркою свого сімейного двіжу.
⠀
А революціонери, як відомо, ті ще нарциси 😏