Дмитро Різниченко, психотерапевт

  • Home
  • Ukraine
  • Kyiv
  • Дмитро Різниченко, психотерапевт

Дмитро Різниченко, психотерапевт Вислухаю вас, не перебиваючи

+380501688051, tg:

15/03/2025

Глибоко шанований мною ветеранський госпіталь Центр психічного здоров'я та реабілітації "Лісова поляна" МОЗ України дав можливість пройти екмпериментальний курс кетамін-асистованої терапії. Кетамін - це потужний психоделік, синтезований в благословені 60-ті, він же анальгетик та анестетик, використовується в хірургії та ветеринарії, тобто ним буквально усипляють коней. В пізньому СРСР успішно використовувався для лікування алкоголізму, і через таку універсальність в Україні традиційно лишається легальним, хоч і суворо контрольованим. В останні роки, на хвилі нової психоделічної революції, використовується для лікування резистентних депресій та розширення свідомості. Стабільну цікавість до нього проявляють нейробіологи, психіатри, наркомани, Ілон Маск, Віктор Пєлєвін, тобто речовина легендарна.

Кетамін пригнічує кору головного мозку і таламус, одночасно стимулює глибшу лімбічну систему - призупиняє думки, відключає свідомість від зовнішніх імпульсів, і викручує на максимум обробку відчуттів. Це дає ефект роз’єднання з тілом і внутрішнього польоту. Центри, що відповідають за автоматичні процеси, як серцебиття чи дихання, лишаються при цьому активними. “Я” людини під кетаміном ніби перебуває в надглибокій медитації, в граничному неіснуванні.

Зникає простір і час, фізичні закони і все, що обмежує, зникає розділення на суб’єкт і об’єкт, тобто на “я” і “не я”. Ніщо, буквально як описував Гайдеґґер, потенційно має в собі все, така собі квантова суперпозиція, яку спостерігають рештки свідомості. У навушниках розслаблююча музика, нав’язливим думкам не вдається сформуватись, вони розмазуються по звукам, ніщо і ніхто вже не переймає, немає неврозів, немає конфліктів, немає нічого.

Після виходу зі стану (він триває недовго, до години) реальність збирається заново, їй заново дивуєшся. Від неї може по-сартрівски знудити, коли усвідомлюєш, що навколо знову обумовленість, яка тисне на сечовий міхур біологічним детермінізмом, і треба вставати, і знову жити, і відчувати. Явлений світ тюрма, вихід лише в смерть, в неіснування як вищу свободу, яку нема чого боятися, і взагалі нема чого боятися, все відносно і тимчасово.

Кетамін - дисоціатив, він дає відключитися, поглянути на все зі сторони та переусвідомити. На дофамінову і серотонінову систему він теж діє, отже - знеболення, легка ейфорія, підйом сил, філософський настрій. Після двох кубиків і грунтовної бесіди з психологинею я так довго гуляв наодинці зимовим лісом навколо госпіталя, не відчуваючи ніг і холоду, що ризикував повторити подвиг Марші Мур, знаменитої “кетамінової жриці” 70-х, яка в 79-му пішла в зимовий ліс і вмерла там від переохолодження. Я ж собі відбувся лише пневмонією, і тижнем з температурою.

Після того я думав, що випадки смертельного зловживання кетаміном - це певний вибір людей, які вирішили не повератись. Кетамін небезпечний простотою переходу між буттям і небуттям, без обов’язкового жаху, яким відділена біологічна смерть. Наступну дозу вже чекаєш, і в принципі можна зрозуміти, чому деякі рекордсмени, яким екзистенція особливо нудотна, з часом бува знюхують до трьох грамів на добу.

Ще важливо додати, психоделіки загалом не рекомендовані схильним до шизофренії. Перебування в нереальності часом призводить до параноїдального марення (і це до слова про ментальне здоров’я деяких інфлюенсерів).

Лікарі намагаються підібрати дозування, щоб не звалити людину в бездонну “кетамінову яму”, а лишити свідомість десь на межі. Розмови з психологом після виходів, психоемоційний супровід між ними дозволяють пережити момент екзистенційної самотності, і заново скласти пазлики реальності у раціональному порядку. Отриманий погляд з космічної перспективи зважує дійсну вартість людських проблем, і є трансцендентним досвідом.

Курс складається з трьох ін’єкцій, психологічного супроводу, а також санаторних умов, без побутових проблем, на тлі освіжаючої природи. Я глибоко вдячний особисто Ксенії Возніциній, Лесі Бондаренко та В’ячеславу Заїці за можливість взяти участь в цьому дослідженні, і за все, що вони роблять для наших солдат та людей, постраждалих від війни.

15/01/2025

Якщо вам стане так погано, що нікого не захочеться чути, можете написати мені. Обіцяю слухати, і жодного разу не перебити.

Звертайтесь у мессенджер, або в телеграм. (+380501688051).

 #кінцугіЦей глечик зроблено в Італії (“Lavorazione Ceramiche Sestesi”), приблизно в 1960-х. Це реплика старовинного фра...
15/01/2025

#кінцугі
Цей глечик зроблено в Італії (“Lavorazione Ceramiche Sestesi”), приблизно в 1960-х. Це реплика старовинного французького посуду “Vieux Moustier”, у знайомому вже стилі рококо. І він завершує серію італійського вінтажу, який минулої весни я притягнув з блошиного ринку однією коробкою, черепками вперемішку, після російського бомбардування Петрівки.

Думав спочатку, він потребує лише відновлення ручки. Оглянув детальніше, і виявилось, що він раніше вже був розбитий, і кимось склеєний та реставрований, старі шви замальовано білим, і взагалі майже всю поверхню пофарбовано.

Знаєте, в психотерапії буває, що людина приходить налагодити одне, а вилазить інше; старі шрами з-під косметики, густо примазані ще в дитинстві, абощо. Так от, глечик навчив мене, що:
По-перше, їх все одно видно.
По-друге - зробити як було - не вийде, навіть якщо реставратор намагається. (Моєму попереднику, наприклад, ховаючи недоліки поверхні, довелось зафарбувати малюнки й візерунки, але він натомість домальовував геть інші на власний смак.)
По-третє - воно все одно вилізе.

Я, наприклад, зробив помилку, як розумна собачка Соня з радянського мультфільму. Коли пам’ятаєте, вона крапнула варенням на білу скатертину, а намагаючись приховати, розлизала рожеву пляму рівномірно по всьому столу. А от я, відливши по формі ручку і приклеївши її, вирішив трохи почистити поверхню біля з’єднання, надколупнув верхній реставраційний шар, та ще трохи, та ще, поки не додав собі роботи на тиждень, а з-під похабної фарби не постала потроху благородна італійська порцеляна.

Виходить, хоч і не збирався, а довелось проробити нові й старі тріщини, і кожен дефект очищеної глазурі виділити позолотою. Всьому своє місце.

Це ваза з важкого малахітового скла, виготовлена в 1950-х роках, на кришталевому заводі в Гусь-Хрустальному. Була трагіч...
27/12/2024

Це ваза з важкого малахітового скла, виготовлена в 1950-х роках, на кришталевому заводі в Гусь-Хрустальному. Була трагічно розбита на дрібні гострі уламки, і відновлена моїм улюбленим способом #кінцугі.

Поки я працював над нею, в голові крутились псевдо-фольклорні казки Бажова про камінь малахіт, уральских гірників, Господиню Мідної гори та її спокусливу кам’яну квітку. В цих казках для психоаналітика є майже все - і архетип матері (“сира земля”, гора, печера), і едіпальний потяг до неї, і кара за нього, і смертельна неможливість цієї граничної насолоди. А коронована ящірка, в образі якої Господиня з’являлась гірникам, то очевидно жіночий варіант змія-спокусника, з поправкою на континентальний клімат Уралу і місцеве розмаїття лускатих плазунів.

Відновлюючи цю вазу, мені найбільше думалось про одержимість довершеністю, якою страждав Данило-майстер, герой однієї з казок. По сюжету, він отримав задачу вирізати кам’яну чашу для пана, виконав кілька варіантів; всім вони прийшли до смаку, проте не самому майстрові, бо Данило хотів творити ідеальну красу. Тоді йому розповіли легенду про кам’яну квітку, що росте у володіннях Господині Мідної гори. Хто її побачить, починає розуміти красу каменю, але назавжди лишається там. Данило втратив спокій, почав шукати Господиню і знайшов її. І хоча вона попереджала, що шляху назад не буде - ні, вона не триматиме його, та він сам не захоче назад - Данило наполіг таки побачити квітку.

Повернувшись згодом до селища, завітав на вечірку до своєї нареченої, але не міг більше витримувати людей - пішов додому, розбив усі зроблені чаші, крім замовної панської, і зник, більше його не бачили. «Хтось казав, що він розум втратив, або в лісі загинув, а інші казали, що Господиня забрала його до себе гірським майстром».

Включивши психоаналітичну і філософську оптику, в цій історії ми бачимо довершеність як вищу насолоду, а вищу насолоду - як смерть, бо за нею вже нема що любити, і нічого людського не треба. Кам’яна квітка - це той самий “об’єкт бажання”, філософська Річ (Das Ding) в розумінні Гайдеґґера і Лакана. (Гайдеґґер у своїй знаменитій статті “Річ” навіть використав центральний образ чаші. Але навряд Бажов її читав, швидше, це архетиповий образ, як Святий Грааль.) Кам'яна квітка - вислизаючий, недосяжний ідеал, який не можна відтворити. Вона за межами символізації, її не описати людською мовою, безпосередня зустріч з нею у казці пропущена, наче еротична сцена. Фактично, квітка - це платонівська “ідея чаші”, яка взагалі не належить нашому світові, в реальному її не існує, не може існувати. Є лише млосне відчуття порожнечі на місці її відсутності, яке так мучило Данила.

Але що вся ця філософія може сказати безпосередньо нам?.. Вона каже, що гонитва за ідеалом здатна поневолити. Данило став заручником не прагнення досконалості (бо ж не існує досконалості), а нездатності прийняти недосконалість. І в цьому він не самотній, ми всі прагнемо ідеалу, який неможливо описати, і водночас несвідомо боїмося зустрічі з ним. Вічна недостатність (“негативність” за Гегелем) - онтологічна людська якість.

Часто буває, взявшись за якийсь проект, ми опиняємось у пастці: і кинути не можемо, і до ладу ніяк не доведемо, лише думки крутяться і крутяться навколо бажання реалізуватись. За неможливістю закінчити роботу ховається страх зупинитись і усвідомити власну недовершеність. А ще частіше трапляється страх почати, бо несвідомо ми вже переконані, що результат не задовольнить.

Реставруючи цю вазу, поступово усуваючи дрібні недоліки, я наступного дня знаходив ще дрібніші, і ще, аж поки не відчув себе в анекдоті про ремонт, який не можна закінчити, а лише припинити. Врешті, я вирішив, що справжній майстер має бачити красу в буденному, і творити її з того що є. І закінчив.

11/12/2024

- Скажіть, я взагалі нормальний? - сумно питає клієнт.
- Ми не користуємось такими поняттями, - занудно нагадую я.
- Я знаю! Та все ж?..

Це дуже розповсюджене питання, насправді. Хоч ми ніби знаємо, що ніхто не має диктувати нам рамок, навіть терапевт, і що вихід за межі норми є певною нормою, think different, та все ж. Хочеться іноді, аби хтось розсудив, на чиєму боці проблема - в самій стражденній особистості, чи в об’єктах навколо? Хто з нас ненормальний?

Гаразд, та все ж. Як відомо з часів Геракліта, все тече і невпинно змінюється. Що вважалось нормою ледь сто років тому, нині є неприпустимим, а що рахувалось як патологія, нині цілком в рамках. Право обирати шлюб, вік згоди, ставлення до сексуальності і загалом свободи, до віри, до алкоголю і психоактивних речовин, погляди на виховання, особистий простір, на побутове і організоване насилля, на їжу і спорт - все змінюється, і нинішні уявлення через сто років, певно, будуть виглядати химерно. До всього ж, більшість діагнозів і понять, якими оперує сучасна психологія, сто років тому не існували, і не факт, що існуватимуть через наступні сто. Виходить, норми нема, є динаміка, і з цього ми виходимо.

Хоч норми немає, проте відчуття здорового глузду є. Психіка - це процес, індивідуальний інструмент. В ідеалі, він має бути функціональним, адаптивним і оперувати багатьма раціональними варіантами. Він не має задаватись зовнішніми нормами, але мусить на них адекватно реагувати, і ось тут бувають проблеми.

Так, визначити “нормальність” неможливо, зате не важко визначити ступінь притомності, тобто здатності свідомо і осмисленно приймати дійсність.

Загалом, сумніви у власній адекватності знайомі всім, але якщо вас уже всерйоз цікавить ступінь вашого божевілля, то є дуже простий тест, він всього з двох варіантів:

Перший. Якщо у вас не лишилося жодних вагань, ви знаєте істину і готові її без коливань відстоювати, переконані, що ви-то якраз нормальний, а до людей ніяк не доходить - це якраз може бути маніакальною фазою, чи просто психозом. Хоча на цьому етапі питань про власну нормальність, зазвичай, не задають, і думки психотерапевтів не питають, та все ж.

Другий варіант. Якщо вас досі мучать сумніви щодо власної адекватності, значить, швидше за все, з вами плюс-мінус норм, навіть якщо в моменті це й не очевидно. Принаймні, ви достатньо притомні. Будь-який невроз, по суті, є гострим внутрішнім конфліктом, а значить регулярними коливаннями, іноді нестерпними. Однак невротик, на відміну від психотика, здатен приймати рішення, а не нестись за афектом наче паротяг без гальм, не помічаючи реальності навколо. Отже, якщо ви питаєте терапевта, чи ви нормальний - то, швидше за все, так. Принаймні, є надія, і ви прийшли за адресою.

29/11/2024

Днями на аукціоні Sotheby's сталось визначне - продано знаменитий банан (один з трьох), приклеєний скотчем до стіни. Аж за 6,24 мільйони доларів, на секундочку. Цей мемний банан і так дратував, а тут підняв просто хвилю обурення, до якої я поспішаю приєднатись, вони там собі геть уже. Але все ж - що хотів сказати автор? І чому мільйонери платять такі скажені гроші за сучасне мистецтво?

Закладаюсь, їх зачаровує магія і легкість, з якою найдешевший матеріал тут набуває найвищої доданої вартості, стає художньою цінністю, яка так же магічно перетворюється на фінансовий капітал. Хто, як не вони знають, що гроші – лише символи, малюнки, цифри, записи в бухгалтерських книгах, за якими нічого, власне, крім уяви і домовленостей. Як і за мистецтвом.

Банан зі скотчем демонструє умовність цінності як такої. І купив його Джастін Сан, молодий китайський крипто-мільйонер; цей певно знає, наскільки гроші створені з нічого. Завдяки ньому мистецьке явище світового масштабу зустрілося з великими фінансами віртуального походження, а точкою їх перетину став пересічний швидкопсувний банан з пакистанської ятки. У нас на очах уклали історичну мистецьку угоду, вишукано помінявши ніщо на ніщо.

Update:
Ну от, майнула інформація, що після купівлі банану від Каттелана ціна на криптовалюту Джастіна Сана помітно виросла, і він став багатший на пару мільярдів. І що після цього гроші, мистецтво, і загалом цінність?

Це порцелянова ваза у стилі рококо, зроблена в традиції італійського Каподімонте. Серед нашого сучасного стрімкого дизай...
28/10/2024

Це порцелянова ваза у стилі рококо, зроблена в традиції італійського Каподімонте. Серед нашого сучасного стрімкого дизайну вона як весільний торт в салоні таксі. В ній купа підкреслено нефункціональних крихких деталей, вона з епохи, коли навіть на війну люди ходили в мереживі і перуках. В наші часи, ергономічні й функціональні, вона може дати урок, що можна ж було колись вільно витрачати стільки простору, часу і зусиль на зайві завитушки, та бути в моді й тренді.

Останніх, кому ця ваза була до смаку, певно, було вбито ще під час Французької революції, тому вигідно продати її нікому. Взагалі, кропітке художнє відновлення посуду, коли будь-який інший дешевше купити - справа по суті нераціональна, але тим і цінна. Вона змушує призупинитись, і творити щось одиничне, а це в нашу компульсивну принтерну епоху не так і просто.

Вдуматися лише, скільки невротичного жаху в слові “дедлайн”. І ми не відчуваємо в цьому меж, як люди 18 століття не відчували надмірність всіх цих завитушок. Але певно, колись це також минеться.
#кінцугі

28/10/2024

Буває, життя заходить у глухий кут, коли прямо - глуха стіна, піти наліво - значить остаточно заплутатись, а направо - ще одне коло, яке гарантовано приведе сюди ж. Для людини на такому роздоріжжі психоаналітик може стати своєрідним каменем-вказівником. Тільки замість напрямку він пропонує присісти, і предметно подумати, як ви, власне, взагалі тут опинились.

Вихід, як правило, там де вхід. Отже, щоб вийти з тупику, є сенс пригадати обставини і людей, під впливом яких ви сюди звернули. Кожне ваше рішення у свій час здавалось правильним, - значить, варто згадати, як формувались базові уявлення про правильне. Можливо, ви звикли чогось боятися, а загрози давно нема. Можливо, ви йшли за чимось важливим, а його тут ніколи не було. Може, ви не бачите інших шляхів, бо вас ними не водили.

Отак посидівши на роздоріжжі біля вказівника, добре подумавши та роздивившись, може відкритись, що напрямків значно більше, ніж три очевидних, і тупику як такого немає.

Д.Р.
Психотерапія онлайн/очно (Київ), 900 грн/година.
Працюю також з парами і групами.
Для запису на консультацію пишіть у мессенджер, або в телеграм (+380501688051).

Кінцугі для мене – чиста метафора. Тому я принципово не б’ю посуд заради відновлення, хіба тільки безнадійно пошкоджений...
12/07/2024

Кінцугі для мене – чиста метафора. Тому я принципово не б’ю посуд заради відновлення, хіба тільки безнадійно пошкоджений. Концептуальність вище за естетику, в мистецтві як в житті. Життя саме завдає ударів і накладає мереживо розломів, наша роль – зібрати все, і відновити втрачене.

Кінцугі змінює зовнішність, і трансформує значення. От, наприклад, варварської краси вінтажні італійські вази Le Torri в японському стилі, мрія і гордість будь-якої радянської вітальні у 80-ті. Вони були такими, поки на київському блошиному ринку цієї зими їх не знищив російський обстріл.
Ось, я відновив їх. Тепер псевдояпонська естетика набула чогось непідробно самурайського. І вази перестали бути однаковими, кожна стала неповторною.
За такі метаморфози я люблю це мистецтво.
#кінцугі

Address

вУлица Богдана Хмельницького, 59-Б
Kyiv

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Дмитро Різниченко, психотерапевт posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Shortcuts

Share

Category