10/05/2026
Сьогодні десь між максимально романтичними і ідеалістичними дописами про материнство і дописами де єдино можливий варіант щасливого життя - це життя без дітей складно знайти абсолютну правду.
Десь минулого тижня я відчувала ніби я абсолютно безпорадна перед дитиною якої ще немає 3-х. Сильна істерика у неї. І поруч не впоралась і я. Я плакала, злилась. Не могла говорити, як в цих чудових відео про істерики.
Але я все ж пишаюсь собою. Бо часто в мене таки виходить проводити успішні переговори. Без зайвих емоцій і з максимальною підтримкою.
А кілька місяців тому, я написала, що щаслива. Щаслива що маю доньку, хоч і ділилась своїми труднощами навколо материнства. І почула у відповідь - що це не чесно. Що це не правда, казати що щаслива, коли тобі так погано.
І я задумалась. Чи чесно це? І що таке щастя. Це ж не якесь коротке почуття чи емоція, як сум чи радість. Це щось більше і глобальне. І глобально я щаслива. І дитина в моєму житті, материнство - це те що це щастя будує.
Нормально не хотіти дітей? Нормально. Не відчувати, що це твій шлях. Не відчувати жодного бажання свідомо йти в ці труднощі. Бо це труднощі. Це складно і це назавжди.
Але як аргумент проти материнства це те, що ти не зможеш подорожувати і ще щось в цьому роді , як на мене дещо інфантильний.
Точніше не так, кожен аргумент для кожного може бути різним і це нормально.
Але казати мені, що я зробила не той вибір, бо потенційно не можу подорожувати це не ок.
Навіть якщо в цьому є правда. Часто є правда.
Може це трохи цинічно, але чи завжди все класно навіть на найбільш улюбленій роботі? З стабільним, високим заробітком і можливістю гарно відпочити.
Будь яке життя це завжди великі гойдалки: сьогодні ти дуже багато працюєш, втомлюєшся, робиш те що тобі не подобається. Ну бо не буває, що подобається абсолютно кожна частинка роботи, навіть в улюбленій справі.
Продовження в каруселі .....
