16/10/2026
Я бачу в стрічці пости десятків жінок, когось знаю, когось вперше бачу. І кожен допис пробирає до глибини душі.
15 жовтня - день втраченої дитини. Дитини, яка так і не народилася чи прожила дуже мало.
Дізнавшись що я вагітна я була сильно щаслива і мені було сильно страшно. Бо ти ніби наперед знаєш, що може не вийти. В тобі є життя, але ти ще точно не знаєш чи побачитесь ви. Це щось таке і лікарське і особисте.
В моєму близькому оточенні є жінки, які втрачали не одну дитину.
Є ті хто не ділився своєю бідою, навіть будучи зі мною близькою. Тільки потім, коли минув час.
Є ті хто розповів вголос і отримали підтримку.
Або осуд. Що щось зробили не так, не правильно, не вірно, не достатньо добре.
Розповіли зарано, відпочивали замало, їли не те чи не так танцювали, не могли посидіти вдома і захворіли, були не досить турботливою мамою ще тоді, коли мамою ще не зовсім стали.
А могли б і подбати
Але місце в транспорті в тредсі вагітним не вступають. Бо вона ж сама така собі придумала. Народити дитину.
Я до останнього не хотіла робити гендер паті, хоч насправді і хотіла. Бо а раптом не вийде. На УЗД у мене було не все ідеально. Раптом не вийде, а я вже занадто сильно собі уявила це щастя материнства.
І з роботи не відпустять раніше в токсикоз, бо розповідати зарано.
В реальному житті, на щастя, емпатичних людей більше ніж в коментарях. Але ті з коментарів, теж десь ходять поруч і сідають на одну лавку з тобою в парку.
Я щоразу тримаю виписку з пологового, читаючи дві строки:
Вагітність:
Пологи:
І це часто різні цифри.
Я не знаю як ця родина переживали втрати. Для когось це трішки легше, хтось назавжди знає, як звати його ненароджене немовля.