Игорь Ларин, психотерапевт

Игорь Ларин, психотерапевт Психотерапия. Личная, парная, деловая.

Ко мне приходят разные люди и в разные моменты своей жизни.
Идут когда плохо, когда хорошо и когда непонятно как.
По сути идут за одним и тем же. За знаниями о себе.
Наша проблема в том, что мы совершенно не знаем себя. Нас не учили знакомиться с собой.
Зачем? Чтобы мы были удобными. Для кого угодно. Нас самих в этом списке нет.
Мы не знаем себя. Мы совершенные дети.
Хотя, конечно, так не думаем.
Не знаем, не хотим знать, боимся встретиться с этими знаниями, боимся/стыдимся не справиться с тем, что узнаем, останавливаем себя теми же страхом, отвращением, стыдом и еще чёрт знает чем.
И, в итоге, собственноручно, перекрываем источник своей Жизни.
Зачастую навсегда.
Честных, не искаженных знаний о себе и про себя бывает более, чем достаточно для того, чтобы улучшить качество процесса.
Во вне и внутри.
Оживить Источник.

Є втома, яку не поясниш простими словами.Та й складними — не дуже.Втома від швидкості життя і швидкості, з якою ти оброб...
03/06/2026

Є втома, яку не поясниш простими словами.
Та й складними — не дуже.
Втома від швидкості життя і швидкості, з якою ти обробляєш реальність.
Ти бачиш на три ходи вперед —
і тому більшість розмов закінчуються
раніше, ніж співрозмовник встигає почати.

Це не зарозумілість.
Це самотність думки.
Самотність певного устрою розуму.

Десь життя втратило кисень і стало надто компетентним.
Дивна проблема, яка навіть не має власної назви.
Усе працює саме так, як ти й будував.
Люди навколо думають, що ти на вершині.
Але ти знаєш, що там — вітряно й порожньо.

Радість — це не емоція. Це ясний сигнал того,
що ти живеш, а не контролюєш життя.
Коли цей сигнал згасає — ані гроші, ані влада, ані новий ринок не здатні його повернути.
Маркер цього згасання досягнення рівноваги, котра виявляється холодною.
І нема болю.
Немає відчуття страждання.
Немає переживання кризи.
Немає апатії.
Просто відсутність щирої цікавості і здатності вражатися.
Скрізь.

Це не депресія.
Це філософська проблема.
Для неї, так і не сформували терапевтичного протоколу — бо терапія повертає до норми,
а ти й так давно за її межами.

К’єркегор називав це «хворобою до смерті» —
не фізичною, а екзистенційною.
Коли людина може все, але не може відповісти на питання «навіщо».
Не тому, що відповіді немає.
А тому, що той, хто міг би її почути, звик слухати лише себе.

Я працюю саме в цьому місці.

Не з тим, що зламалося. А з тим, що працює надто добре — і тому більше не дивує.
Я не повертаю людей до їхніх колишніх версій.
Той, ким ти був десять років тому, не витримав би того, що ти побудував.

Назад дороги немає. І не повинно бути.
Я шукаю разом із тобою наступний шар реальності — той, що не відкривається наодинці.
Попри весь твій розум і всі твої ресурси.

Той, хто переміг усіх чудовиськ, залишається посеред порожнього поля з мечем, який уже нікуди вкладати. І мені дуже цікава ця людина в порожньому полі.

Це не терапія у звичному сенсі.
Це контакт між двома людьми,
один із яких двадцять років вчився знаходити
точку, в місцях, де твоя архітектура, чомусь,
перестала пропускати світло.

Глибина життя не живе на швидкості.І вона завжди потребує паузи.Зупинки.Тієї незручної миті, коли ти вже не гортаєш — а ...
30/05/2026

Глибина життя не живе на швидкості.
І вона завжди потребує паузи.
Зупинки.
Тієї незручної миті, коли ти вже не гортаєш — а відчуваєш.

Найважливіше починається там, де закінчується білий шум навколо.
На превеликий жаль, сьогодні й тексти, і рілси, і подкасти перетворилися на той самий білий шум. Навіть найпрекрасніші.

Ми стали споживачами контенту.
Є можливість прочитати чи послухати, але немає часу, щоб зупинитися й асимілювати.
Ми ввійшли в час, де можливість узяти паузу, сповільнитися, почути й відчути стала розкішшю.
У прямому сенсі.

Розкіш якісного контакту починається там, де між людьми виникає те, чого не було в жодному окремо.
Не твоє, не моє, не його — а те, що народжується у проміжку.
У цьому «між» людина вперше бачить себе — не в дзеркалі, а в чужому уважному погляді, який не оцінює й не рятує, а просто лишається поруч і не відводить очей.

Мені дуже почало цього бракувати.
Не в кабінеті — там усе гаразд.
Тут, у цій стрічці, у цьому потоці. У взаємодії з вами.
Тут немає винних чи невмілих. Тут є темпоритм життя, який вимагає відповідності.
Але хочеться іншої щільності.
Іншого ритму.
Іншого контакту.
І я думаю, що не лише мені, друзі.

Цього зараз майже ніде взяти.
Не тому що люди погані, а тому що для такого потрібна особлива щільність присутності — і час, і тиша, і той, хто готовий лишитися у складному трохи довше, ніж звично.

Я довго думав, де і як це можливо. І вирішив зробити окреме місце.

Скоро розкажу детальніше.
Поки що просто лишу тут це слово.

Між.

Більша частина українського бізнесу побудована не на мрії. А на психічній компенсації.І, по суті, цей мій текст не про п...
23/05/2026

Більша частина українського бізнесу побудована не на мрії. А на психічній компенсації.
І, по суті, цей мій текст не про підприємців. Він про людей, які побудували себе навколо функції.

До великої війни багато успішних і відомих бізнесменів в Україні намагалися так чи інакше донести формулу успіху суспільству й тим, хто тільки починав цей шлях. На мій погляд, виходило не дуже.

Говорити про досягнення й успіх важливо й потрібно. У всьому. Особливо в бізнесі.
Але говорити виключно про успіх і приховувати тіньові сторони свого руху до точки «У» — це, м’яко кажучи, говорити неправду й формувати хибний вектор. І в собі. І в тих, хто йде слідом.

Наша культура, ніколи не пропонували й досі не пропонує моделі життя після приходу до успіху. Тисяча історій про те, як піднятися. Нуль — про те, як зробити це екологічно й що робити, аби не здохнути, коли ти вже туди прийшов. Нуль.

У цьому місці приходить сумне припущення — по-справжньому щасливих людей у середньо-великому бізнесі в Україні немає. А якщо ми розглядаємо бізнес (а ми не можемо не розглядати його саме так, особливо в цей важкий час) як основу й вектороутворюючий фактор формування процвітаючого суспільства — картина стає ще сумнішою.

Досягнення й фінансовий успіх — найдорожча й найбільш соціально схвалювана анестезія на ринку людських уникань. Коли анестезія перестає діяти — людина вперше починає помічати й відчувати те, від чого тікала все життя. Себе.
Попередній етап тривав 20–30 років і заповнював собою все поле життя. Коли він закінчився — поле виявилося порожнім. Не тому, що людина порожня — а тому, що вона ніколи не практикувала проживання себе поза своєю боротьбою.

Увагу й визнання отримано. «Любов» — теж. А людина залишається сам на сам із питанням, на яке в неї ніколи не було відповіді: хто я, коли мені більше не потрібно боротися?

Серед людей, які досягли фінансової свободи до 45 років, рівень депресії, з усіма наслідками, втричі вищий за норму.

19/05/2026

Я думаю, одне з головних завдань нашого суспільства після війни —
не лише відбудувати міста.
А відновити здатність себеі людей бути живими після стількох років виживання.

Тому що травма — це не тільки біль.
Травма — це звуження життя.

Не пішовши в себе зараз, у психологічну самоосвіту, у вивчення вже сформованої травми та реабілітацію і особистості, і суспільства, ми обов’язково прийдемо в точку, коли будуть усі можливості для розбудови хорошого та якісного повоєнного життя, а формувати цю розбудову буде нікому.

Активна частина суспільства, зокрема й ветерани, і соціально спрямований бізнес, давно рухаються на найсильнішому внутрішньому надриві.
Надриві, який ми зараз називаємо силою.
Потужний рух із дефіциту, в часі, який вимагає неймовірної мобілізації.
І фізики, і психіки людини.
Це місце тотальної напруги.
І зараз це ще працює.
Поки що.
Як не дивно, але найскладніший час для організму настане тоді, коли психіка отримає дозвіл розслабитися.

Ми сильно ризикуємо: коли прийде наш час будувати, увійти в нього повноцінно, і екологічно в ньому розташуватися, створюючи нове, буде просто нікому.

Вона ввела його за руку.Руки не випускала.Тримала у своїй, гладила й довго говорила про те, що знає, як їм треба жити.Уд...
17/05/2026

Вона ввела його за руку.
Руки не випускала.
Тримала у своїй, гладила й довго говорила про те, що знає, як їм треба жити.
Удвох, коли їхні дівчатка вже почали вибудовувати своє життя.
Планів і бажань у неї було безліч.
У неї.

А він увесь час із дитячою цікавістю дивився у моє велике вікно.
Там пустували голуби.

Так і пішли.
Вона — з чіткою впевненістю, що потрібно їм обом.
А він, схоже, — з явним нерозумінням того, чого хочеться йому самому.

Забудь ідею, що ти можеш змінити свого партнера.
Не зможеш.
Змінюйся сам.

Не чекай, що партнер почне змінюватися.
Не почне.
Змінюйся сам.

Коли ти почнеш змінюватися, твій партнер зробить усе, щоб спробувати повернути тебе назад у вашу спільну яму.
Під свій замок страху.

Не озирайся.
Рятуйся і змінюйся.

Коли твій партнер побачить твої реальні зміни — він, можливо, прокинеться.
І скаже:
«Хочу з тобою».

Не факт.
Але реальний шанс існує.

Підтримай, але не змінюй напрямку.
Наздожене.
Якщо захоче.

Змінюйся сам.

Справжні й досить швидкі зміни в парі почнуться лише тоді, коли зусилля до змін почнете докладати ви обоє.
Інакше — іди й змінюйся сам.

До речі, кількість часу, який ви провели разом до цього, тут не має жодного значення.
На жаль.
Або на щастя.

ЗМІНЮЙСЯ САМ.

02/05/2026

Одна з найголовніших умов якісної формули щасливого життя.
Уміння усвідомлено йти і проживати глибокі, непрості і болісні почуття.
У душевний біль.
Залишатись в ньому стільки скільки потрібно, для того, щоби його прожити.

А, саме контейнування та уникання його, веде людину до перманентного страждання.
Ось такий от парадокс.

Відсутність у хлопчика запаху батька.Це перше, що я зазвичай помічаю у чоловіків, які приходять до мене.Не тому що батьк...
27/04/2026

Відсутність у хлопчика запаху батька.

Це перше, що я зазвичай помічаю у чоловіків, які приходять до мене.
Не тому що батько колись помер або поїхав.
А тому що мама вирвала його зі своєї душі.
Або, колись, так і не впустила його туди.

Шлях чоловічий складний і звивистий.
Бо хлопчик народжується у людини іншої статі.
Все, з чим він стикається в перші роки свого життя — інше.
Мамине тепло, мамин голос, мамині руки.
Все це прекрасно.
Але все це — не він.
Він ще не знає цього.
Але тіло вже відчуває різницю.

Перші три роки хлопчик живе на жіночій території.
І це правильно і вкрай необхідно.
Тут він вчиться тому, без чого чоловік перетворюється на функцію.
Відчувати. Довіряти. Бути ніжним.
Не боятися близькості.
Емпатія — якщо хочете, це навіть не жіноча якість.
Це материнська спадщина синові.
Той самий тонкий зв’язок, який потім не дасть його агресії стати анігиляційною.
Той, що робить атом мирним.

Але в три роки має статися те, чого бояться майже всі матері.
Відпустити.
Не на прогулянку. Не на вихідні до тата.
Назавжди.
Відпустити — означає сказати своїм серцем: іди до нього.
Ти — його.
Він — твоя батьківщина. Твоя зграя.
Я дала тобі коріння. Він дасть тобі напрямок.

І ось тут починається найскладніше.
Для багатьох мам непосильне.
Тому що відпустити сина до батька мама може лише якщо вона прийняла цього чоловіка.
Не пробачила. Не змирилася. Не «заради дитини».
Прийняла. Серцем.
Навіть якщо він пішов. Навіть якщо він зрадив.
Тоді спочатку важливо прийняти свою відповідальність за особистий вибір зрадника.
Визнати, що колись усе бачилося інакше, зокрема і він, і твій погляд на нього і на себе.
І через це прийняття вийти до чистоти.

Якщо в маминій душі батько дитини — зрадник, нікчема, помилка молодості, то син отримує довічну, несвідому, не промовлену вголос заборону.
Заборону бути чоловіком.
Заборону, яку не знімуть ні секції боксу, ні новий мамин чоловік, ні дідусь, ні армія.
Тому що все це залишиться на поверхні.
Як костюм поверх рани.
А всередині хлопчик так і не насмілиться порушити те, що колись мама вирішила за нього сама.

Гортайте далі 👉

У п’ятницю, коли за останнім клієнтом зачиняються двері, кабінет занурюється в особливу, густу, в’язку тишу.Тишу, яку мо...
20/04/2026

У п’ятницю, коли за останнім клієнтом зачиняються двері, кабінет занурюється в особливу, густу, в’язку тишу.
Тишу, яку можна торкнутися кінчиками пальців.
І яка трапляється, у мене, лише після важких сесій.
Я вимикаю світло, сідаю в крісло, і дивлюся, як за вікном темніє місто, і фізично проживаю кожну хвилину минулого тижня.
У нашій професії якось не прийнято говорити про втому.
Передбачається, що психотерапевт — це ідеальна, завжди приймаюча посудина.
Безкінечний контейнер для чужих переживань і безперервне живильне середовище.
Але правда в тому, що я живий. А у всього живого є межа.
Я не безмежний.
Я хворію.
Моє тіло запам’ятовує напругу.
І мені теж буває страшно і соромно.
І наприкінці тижня я іноді відчуваю себе так, ніби з мене вичавили всю енергію кисню.

За цей тиждень я був свідком тихого краху надій, застарілого дитячого болю, що прорвався крізь десятиліття, паралізуючого страху смерті і жаху банкрутства, практично рівного смерті.
Я пропускаю це не лише через свою голову — я витримую це своїм серцем. Своїм диханням. Своїм пульсом і тілом.
Іноді я думаю про те, що кожна година, яку я проводжу навпроти клієнта — це година, безповоротно відрахована з мого власного життя.

І, парадоксальним чином, саме в цьому криється суть роботи.

Кажуть, що найближче до небес — діти та старі.Перші нещодавно звідти, другим скоро туди.Але це, коли навколо життя.І все...
16/04/2026

Кажуть, що найближче до небес — діти та старі.
Перші нещодавно звідти, другим скоро туди.
Але це, коли навколо життя.
І все йде за правильним рахунком.
Зараз інші часи.
І війна руйнує нормальний порядок речей.

Місце старих та дітей займають молоді та міцні.
І забирають їхнє ексклюзивне право на близькість до неба.
Тридцятирічні йдуть без черги.
Попереду старих.
І в цій черзі люди похилого віку не кричать «вас тут не стояло».
Вони тихо та розгублено чекають.
І з вдячністю і сльозами віддають своє місце .
Пропускаючи вперед тих, хто мав би провести їх.

Я бачив цю чергу занадто близько з іншого боку.
Тих, кому пощастило, із неї вийти.
Тих, хто зазирнув за межу.
І найстрашніше, з чим я стикаюся — це не їхні травми.
Це прірва між ними та суспільством.

Воно нічого про них не розуміє і, на превеликий жаль, відводить очі.
Бо дивитися в них — нестерпно боляче.
Бо там його, суспільства, страх, там його сором, і там його провина.

Зараз такий час, що навіть діти, що тільки прийшли звідти і не приземлилися, ризикують піти знову.
Все не так і все не те.
Сміх, страх, біль, радість, смерть, життя, кохання та мужність.
Все змішалося в единий візерунок.

Війна.
Ліки проти зморшок.

Спільне життя ніколи не було в нашій культурі про любов.Це незручна правда, яку ми старанно не помічали.Століттями воно ...
13/04/2026

Спільне життя ніколи не було в нашій культурі про любов.
Це незручна правда, яку ми старанно не помічали.
Століттями воно було про виживання. Воно було Шлюбом.
Їжа, безпека, статус, продовження роду.
Близькість у цю конструкцію ніколи не входила.
Я їй даю те-то, вона мені те-то. І навпаки.
Напруга накопичувалась, але їй нікуди було подітися.
Розлучення означало катастрофу і невдалий проєкт, пов’язаний насамперед із величезною кількістю сорому.
Тому терпіли, консервували, передавали дітям як мовчазне знання: у парі треба терпіти.
Ну, в крайньому разі — воювати.
Тобто інститут шлюбу завжди тримався ззовні.
Він ззовні й формувався.
Людство вперше, ВПЕРШЕ, зіткнулося з тим, що зовнішня необхідність зникла і система виживання в парі перестала бути основною.
Шлюб перестав бути системою виживання і вперше в історії людства почав пробувати задовольняти іншу потребу.
Потребу в усвідомленій близькості.
У мене все є, кажуть одне одному і собі сучасні чоловіки і жінки.
Поруч із людиною, яку я обираю, я хочу тепла, щирості, дбайливості та турботи про себе.
Я хочу бути потрібним.
Саме я.

Усе це ми можемо дати собі й одне одному лише із зрілої любові.
Те, що раніше утримувалося ззовні примусом, тепер має формуватися зсередини — зрілістю, вибором, здатністю бути поруч із живою і несхожою на тебе людиною, не розчиняючись і не задихаючись.
Ось тут і виникає головний розрив.
Тому що вимоги до стосунків змінилися радикально, а люди — ні.
Ми раптом захотіли одночасно бути вільними і близькими, реалізованими, автономними і по-справжньому побаченими.

Зараз свобода, реалізованість, фінансова самостійність сталися з обох боків, а новий конструкт пари вже вимагає іншого фундаменту — емоційної зрілості, сформованої ідентичності, здатності витримувати іншого як окрему людину, уміння бути в близькості без злиття і без придушення.

Тобто і запит часу, і запит на зміну форми взаємодії у парі сформувався.
А психіка до цього запиту еволюційно не готова.
Для неї близькість досі десь на краю свідомості — загроза.
Втрата себе.

Гортайте далі карусель

Address

Круглоуниверситетская 18/2
Kyiv

Opening Hours

Monday 10:00 - 21:00
Tuesday 10:00 - 21:00
Wednesday 10:00 - 21:00
Thursday 10:00 - 21:00
Friday 10:00 - 21:00

Telephone

+380632696469

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Игорь Ларин, психотерапевт posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Practice

Send a message to Игорь Ларин, психотерапевт:

Shortcuts

Share

Category