Юлія Зуєва психотерапія дорослих та пар

20/05/2026

Коли я проходила психоаналітичний тренінг, моя аналітикиня два роки сиділа за моєю спиною і мовчала. Що б я не розповідала, що б не переживала — мовчання. І коли одного разу ця «морожена риба» нарешті засміялася, я була щиро здивована, що вона взагалі там жива.

Її прагнення бути ідеальним психоаналітиком призвело до того, що вона втратила контакт зі мною. І мою довіру.

Перфекціонізм вбиває стосунки. Чому — повна стаття на Substack, посилання в біо.

23/03/2026

«Я не хочу підсаджуватись на таблетки»
«Я маю впоратись сама»

А якщо справа не у силі волі?
А якщо це просто різні інструменти для різних рівнів роботи мозку?
Ілюстрації ._ текст мій.

16/03/2026

Іноді люди не можуть піти зі стосунків не тому, що люблять.
А тому, що занадто довго сподівалися.

Надія, яка колись допомогла вижити, у дорослому житті може перетворитися на пастку.

У цьому тексті — про те, чому ми продовжуємо вірити в людей, навіть коли досвід говорить протилежне.

Автор тексту я,
Ілюстрації ._

19/02/2026

Декілька років тому я писала наукову роботу для отримання сертифікації на одному з курсів, які проходила, і темою цієї роботи було дослідження феномену, коли жінка після тривалих, складних, аб’юзивних стосунків роками не повертається до повноцінного життя. Це було невелике дослідження, побудоване на аналізі клінічного випадку з моєї практики, однак сама тема виявилася значно ширшою за межі тієї роботи.

Тоді мене цікавила передумова — що саме мало бути закладено в психіці цієї жінки, щоб такі стосунки ставали для неї фактично вироком, після якого вона не повертається до радості життя. Я намагалася зрозуміти, які внутрішні структури роблять людину настільки вразливою до руйнування, що втрата стосунків дорівнює втраті себе.

Згодом фокус моєї уваги змістився. Мене цікавить не лише фіксація психіки в режимі виживання, а момент зсуву — той внутрішній перелом, після якого людина знову відчуває себе суб’єктом. Я намагаюся зрозуміти, як запускається рух після періоду застиглості, що саме змінюється в психічній динаміці, коли замість оборони з’являється ініціатива, замість згортання — готовність створювати.

Ця тема залишається ключовою в моєму професійному розвитку, бо вона виходить далеко за межі окремого клінічного випадку чи навіть окремої категорії травми. Власне, що може бути цікавішим за спостереження за боротьбою між життям і смертю? Тим більше тоді, коли ми живемо в її епіцентрі.
Це напруження проявляється як внутрішня полярність — між розгортанням і згортанням, між інвестуванням у зв’язок і тяжінням до зменшення інтенсивності. Його добре видно в тому, як людина одночасно прагне близькості й уникає її, хоче розгортання й водночас боїться його.

Ймовірно, мій майбутній PhD буде присвячений глибшому й ретельнішому дослідженню цієї теми. Але вже зараз питання звучить для мене ширше: як зрозуміти, що людина йде на відновлення? Які маркери свідчать про те, що психіка виходить із режиму виживання й поступово повертається до життя?

Я натрапила на інформацію про те, що в New York University існує спеціалізований підрозділ, який працює з людьми, що пережили полон, насильство та тяжкі травматичні події. Одна з думок, яка мене зачепила, полягає в тому, що ключовим показником відновлення є не лише зменшення симптомів, а повернення здатності взаємодіяти з невідомим — ініціювати контакт із майбутнім, де немає повних гарантій безпеки, але є простір для руху, вибору й створення нового.

Одним із найважливіших показників покращення є відновлення здатності ризикувати — не в сенсі екстремальних дій, а в сенсі створення нового. Поки людина перебуває у стані постійної пильності, вона зосереджена на збереженні меж і контролю; у цьому режимі майже не залишається простору для ініціативи.

Другий маркер — повернення здатності творити. Творчість є діяльністю без гарантованого результату, виходом за межі знайомого, і вона потребує довіри — до світу й до себе.

Третій — грайливість, якість, протилежна надмірній жорсткості та передбачуваності. Це здатність реагувати на обставини гнучко, витримуючи невідомість без потреби негайно її нейтралізувати.

Саме в цій точці теоретичне перестає бути абстракцією. Якщо здатність ризикувати, творити й витримувати невідомість є ознакою відновлення, то стає зрозуміло, чому в умовах хронічної небезпеки ці якості тимчасово згасають.

Я все частіше чую від своїх клієнтів скарги на те, що вони не розвиваються, не досягають омріяних результатів, не реалізують потенціал. Вони відчувають себе недостатньо продуктивними, недостатньо креативними, ніби не дотягують до тієї версії життя, яка постійно демонструється в соціальних мережах. Але більшість із цих людей уже чотири роки живуть у стані хронічної небезпеки — під обстрілами, з перебоями світла й тепла, з постійною невизначеністю. І в таких умовах психіка насамперед вирішує завдання виживання.

Поки питання безпеки не є хоча б частково стабілізованим, рух до зростання не стає її пріоритетом. У цьому сенсі відсутність творчого прориву не є ознакою внутрішньої неспроможності — це відповідь системи на зовнішні обставини.

18/02/2026

Про Буремний перевал, Гетсбі та Звичайних людей.

09/02/2026

07/02/2026

Іноді невизначеність у стосунках не проявляється відкритим конфліктом чи відмовою — вона живе в паузах, у затриманих відповідях, у тій ледь вловимій зміні внутрішнього стану, коли контакт раптом перестає відчуватися надійним. Для жінки, яка вже багато пережила і навчилася тримати себе зібраною, ця тривога рідко виглядає як емоційний вибух; частіше вона маскується під стриманість, самоконтроль і мовчазне очікування, за яким ховається страх втрати зв’язку та сумнів у власній значущості.

Цей текст — про те, як доросла близькість стає напруженою саме там, де майбутнє нечітке, а опора в іншому відчувається умовною. Про внутрішню логіку, у якій мовчання здається безпечнішим за відкриту розмову, а стриманість — способом зберегти стосунок ціною власної присутності; і про те, що уважний погляд на цю тривогу може поступово відкрити можливість іншого контакту — не ідеального, але такого, що витримує напругу і правду.

28/01/2026

На захист правил: про межі, несвідоме і здатність залишатися.

У терапевтичній роботі правила часто сприймаються як технічна частина процесу. Про них говорять на початку — час сесій, оплата, регулярність, умови скасування — а потім вони ніби зникають із поля уваги. До того моменту, поки не стають помітними. І саме тоді з’ясовується, що мова йде не про організацію.

Коли клієнт стикається з правилами терапії, це часто викликає внутрішній опір. На свідомому рівні він може пояснюватися раціонально: незручний час, складний тиждень, непередбачувані обставини. Але на несвідомому рівні в цей момент активується інший процес — перевірка рамки і надійності об’єкта. Питання, яке тут розгортається, не формулюється прямо, але воно завжди присутнє: чи витримає інший напругу, чи залишиться на місці, чи не зруйнується контакт під тиском афекту.

У терапії ніколи не присутня лише свідома, раціональна частина людини — та, яка говорить, аналізує, домовляється і приймає рішення. Паралельно з нею завжди функціонує несвідома частина психіки, яка не оперує аргументами і не реагує на пояснення, але постійно зчитує структуру контакту. Для неї важливі не наміри, а послідовність; не слова, а здатність утримувати рамку; не емпатія сама по собі, а стабільність об’єкта.

Саме на цьому рівні вирішується питання безпеки. Несвідома частина психіки не заспокоюється від логічних пояснень. Вона заспокоюється тоді, коли межі витримують фрустрацію. Коли рамка не змінюється під тиском злості, розчарування або опору. У класичному психоаналітичному сенсі саме тут активується та частина психіки, яка відповідає за прив’язаність і залежність від об’єкта. І саме вона визначає, чи можливе поглиблення роботи.

З цієї точки зору опір правилам не є проблемою поведінки і не свідчить про відсутність мотивації. Це закономірна форма несвідомого тестування. Психіка перевіряє не те, наскільки терапевт добрий або гнучкий, а те, чи він здатен залишатися стабільним об’єктом, не знімаючи рамку, коли з’являється напруга. На свідомому рівні клієнт може погоджуватися з правилами. Але саме несвідома частина вирішує, чи можна довіряти, чи можна дозволити собі регрес, чи можна бути вразливим.

У цьому місці стає зрозуміло, чому надмірна м’якість рідко створює відчуття безпеки. Існує спокуса будувати терапію без гострих кутів — максимально гнучку, зручну, таку, що швидко знімає напругу. Але з психоаналітичної перспективи безпека не виникає з доброзичливості. Вона виникає з досвіду меж, які витримують фрустрацію. Коли рамка легко зсувається, несвідома частина психіки не заспокоюється — вона посилює перевірку. Бо якщо межі не витримують напруги, об’єкт переживається як ненадійний.

У цьому сенсі «приємна» терапія часто виявляється терапією без контейнера. В ній може бути багато емпатії, але мало структури, здатної утримувати регресивні процеси. Це не питання жорсткості або м’якості. Це питання здатності витримувати.

Варто прямо сказати, що утримування меж є складним не лише для клієнта, а й для терапевта. Послідовність означає витримувати агресію, розчарування, проєкції, звинувачення. Означає йти проти власної потреби бути «хорошим», уникати конфлікту, подобатися. Межі не є автоматичною позицією сили. Вони є результатом постійної внутрішньої роботи і вибору відповідальності замість зручності.

Фігура, яка не здатна утримувати рамку, рідко переживається несвідомо як безпечна. Не тому, що вона зла або байдужа, а тому, що вона не витримує. У такому контакті несвідома частина психіки змушена сама виконувати функцію утримування. Саме це і породжує підвищену тривогу, саботаж, агресію і постійне тестування. Психіка знову і знову стикається з базовим питанням: якщо ти не тримаєш рамку, то хто тримає мене?

Цей механізм не обмежується терапією. Він добре вписується в ширший культурний контекст. Сучасна культура проблематизує будь-які обмеження, пропонуючи свободу як відсутність рамок. Але з психоаналітичної перспективи відсутність структури рідко означає свободу. Частіше вона означає зростання тривоги і нестабільності.

В українському контексті це ускладнюється історичним досвідом життя з системно порушеними межами. Свобода часто переживається як реакція на насильство і безсилля, а не як структурований простір. Це формує амбівалентне ставлення до правил: недовіру до них і водночас несвідому потребу в них.

Повномасштабна війна зробила тему меж не метафоричною, а тілесною. Кілька років життя без стабільної безпеки, передбачуваності, світла і тепла формують стан хронічного психічного напруження. У такому стані опір будь-яким додатковим рамкам є закономірним. На свідомому рівні він переживається як втома. На несвідомому — як страх не витримати ще одну межу. Але саме тут проявляється парадокс: коли зовнішній контейнер зруйнований, внутрішні та міжособистісні рамки стають критично важливими для збереження психічної цілісності.

Те, що відбувається в терапевтичному контракті, повторюється і в інших сферах. Діти без чітких меж не стають вільнішими. Вони стають більш тривожними, бо змушені самі утримувати психічне напруження, яке перевищує їхні можливості. Дорослі стосунки без меж рідко стають простором близькості. Частіше вони стають простором накопиченої агресії і втрати контакту, коли несвідома частина психіки не знаходить опори в іншому.

Правила — це не протилежність любові, свободи чи близькості. З психоаналітичної точки зору це умова їхньої можливості. Вони звернені не до свідомого Его, а до несвідомої частини психіки, яка вирішує, чи можна довіряти, чи можна регресувати, чи можна йти глибше.

У часи війни, тривалого стресу і колективної травми захист правил — це не жорсткість. Це акт відповідальності і спосіб зберегти контейнер там, де надто багато вже не утримується.
(С) Юлія Зуєва

22/01/2026

Що спільного між сигаретою і токсичним партнером? Майже все) якщо на це дивитись з точки зору динаміки стосунків.