25/05/2026
Зараз я намагаюся робити все, щоб якомога менше спортсменів і їхніх батьків зіткнулися з тим, через що свого часу довелося пройти мені 👇
Але з чого все почалося?
🔸 Перші сигнали з’явилися ще у 17 років. Звичайний біль у попереку — той самий, який багато хто ігнорує. Я теж ігнорував. Тренування були важливішими. Завдання від тренера — виконувати. Не можеш — значить слабкий. І ти просто йдеш далі: через біль, через втому, через “не можу”.
🔸 Запитань не було кому поставити. Та й чесно — не дуже й хотілося їх ставити. Бо в голові одне: треба терпіти. Підлітковий вік, швидкий ріст, слабші зв’язки, навантаження — і організм починає давати збої. Але ти цього не зупиняєш. У 18 — серйозна травма. Така, що ти буквально перестаєш відчувати ногу. Про спорт у цей момент навіть не думаєш. І от тоді починається інше. Пошук відповідей. Самостійний. Без чіткої системи, без підтримки, без розуміння, що робити правильно. Я почав вчитися, читати, шукати людей, які знають більше. Пішов глибше в тему — спочатку для себе, а потім — для інших.
🔸 І саме тоді остаточно сформувалося розуміння: проблема не лише в травмах, а в тому, що немає нормального уявлення про те, як має відбуватися відновлення. Я дедалі більше переконуюся в тому, що змінювати це потрібно не лише навчаючи інших фахівців основам грамотної реабілітації, а й підвищуючи обізнаність самих спортсменів та їхніх батьків 😌
