Лікар-психотерапевт Євгеній Тичковський Київ. Львів.

  • Home
  • Ukraine
  • Kyiv
  • Лікар-психотерапевт Євгеній Тичковський Київ. Львів.
18/09/2026

Не залишайтеся самі

Я часто чую від людей старшого віку: «Докторе, а що мені робити? Діти далеко, чоловіка або дружини вже немає, друзі розійшлися. Я залишився сам».

І я відповідаю: «Так, це важко. Але давайте подумаємо не тільки про те, чому ви залишилися самі. Давайте подумаємо, що можна зробити зараз».

Бо життя справді може розвести людей. Діти створюють свої сім'ї, переїжджають. Хтось із друзів хворіє або помирає. І одного дня людина помічає, що телефон майже не дзвонить.

«Але ж я отримую соціальну допомогу», скажете ви. Так, і це дуже важливо. Допомога держави, соціального працівника, лікарів чи інших установ потрібна. Але вона не замінює простого людського тепла. Не замінює розмови за чаєм, спільної прогулянки, жарту, можливості комусь розповісти, як пройшов ваш день.

Тому я б не радив просто чекати, поки хтось сам прийде у ваше життя. Треба шукати.

«А де мені шукати?» Тут варіантів більше, ніж здається. Подивіться, чи є у вашому місті університет третього віку. Там можна навчатися, спілкуватися, знаходити нових знайомих. Є клуби за інтересами, хори, танці, рукоділля, шахи, книги, садівництво, фотографія, малювання.

Якщо дозволяє здоров'я, можна спробувати плавання, гімнастику, скандинавську ходьбу або інші спортивні групи. Можна приєднатися до екскурсій, невеликих подорожей, прогулянок, туристичних груп.

«А якщо я нікого там не знаю?» Не страшно. Перший раз майже завжди ніяково. Можна просто прийти й подивитися. Не сподобалося одне місце, шукайте інше. Не знайшли близьку людину одразу, дайте собі час.

Можна також займатися волонтерством. Допомагати іншим людям. Іноді, коли ми потрібні комусь, наше власне життя теж стає більш наповненим.

Я проводжу терапевтичні групи для людей старшого віку. І бачу, як багато змінює звичайне спілкування. Спочатку люди слухають. Потім починають говорити. Розповідають про втрати, дітей, образи, страхи, про те, про що давно нікому не розповідали. І раптом чують від іншого: «У мене було так само».

Це дуже важливо. Бо тривалий брак спілкування може ще більше поглиблювати самотність. Людина менше виходить із дому, рідше телефонує, звикає до тиші. А потім уже страшно зробити перший крок.

Тому я хочу сказати вам просто, по-людськи: якщо вам самотньо, не соромтеся цього. І не думайте, що вже пізно щось змінювати. Почніть із малого. Один дзвінок. Одна прогулянка. Один гурток. Одна нова розмова.

А якщо самостійно зробити цей крок дуже важко, можна звернутися по психологічну або психотерапевтичну допомогу.

І про це ми поговоримо завтра.

P.S. Історії та приклади в цій публікації узагальнені й змінені для збереження конфіденційності. Будь-який збіг із конкретними людьми чи подіями є просто збігом.

17/09/2026

Бути своїм

Підлітковий вік майже неможливо уявити без компанії, друзів і дуже сильного бажання бути прийнятим. У цей період думка ровесників часто набуває величезного значення. Підлітку важливо знати: «Я свій. Мене тут приймають. Я не один».

Заради цього іноді можна зробити те, чого насправді не хочеться. Змінити одяг, манеру говорити, музику, яку слухаєш. Погодитися на те, що ще вчора здавалося неправильним. А іноді й переступити через власні переконання.

У практиці трапляються історії, коли підліток говорить: «Я знаю, що вони роблять неправильно. Але якщо я піду, залишуся сам». І це дуже важлива фраза. Бо за нею часто стоїть не слабкість, а страх втратити своє місце серед інших.

Особливо складною стає ситуація, коли група приймає людину лише за певних умов: «Будеш робити, як ми, залишишся з нами». Поступово межа між дружбою і підпорядкуванням стирається. Лідер компанії може отримувати дедалі більше влади, а підліток починає боятися не стільки самої групи, скільки можливості опинитися поза нею.

Про це добре нагадує данський фільм «Два світи» (To verdener, 2008) режисера Нільса Ардена Оплева. Головна героїня Сара, 17 річна дівчина, вихована в родині Свідків Єгови. Закохавшись у хлопця, який не належить до цієї спільноти, вона опиняється перед важким вибором між любов'ю, родиною, вірою та власним життям. Фільм показує, наскільки болісним може бути конфлікт між особистим вибором і належністю до важливої для тебе спільноти.

Для підлітка належність до групи це не просто «бути з кимось». Вона допомагає відповісти на питання: «Хто я?», «Який я?», «Де моє місце?». Тому соціальне відторгнення може переживатися дуже гостро.

Дослідження показують зв'язок між соціальним відторгненням, ізоляцією та ризиком самопошкоджувальної поведінки або суїцидальних думок у частини підлітків. Це не означає, що відторгнення автоматично призводить до таких наслідків. Важливими є й інші обставини та наявність підтримки.

Тому дорослому недостатньо сказати: «Кинь цю компанію». Для підлітка це може звучати як: «Залишся зовсім один». Спочатку важливо допомогти знайти інше місце, де його приймуть без вимоги відмовлятися від себе.

Справжня приналежність не повинна вимагати втрати власного «я». Бути своїм серед інших важливо. Але не менш важливо залишатися своїм для самого себе.

У своїй практиці я не раз бачив, як пошук приналежності може вести людину в дуже різні місця. Іноді до дружби, підтримки та розвитку. А іноді до залежності від думки групи.

Питання не тільки в тому, до кого належить підліток. Питання в тому, чи може він залишатися собою, коли поруч інші.

16/09/2026

На кого ж ти нас покинула?

«На кого ж ти нас покинула?» Так іноді хочеться сказати не людині, а долі. Коли життя змінюється раптово, коли хтось іде, помирає, залишає сім'ю або просто поступово зникає з нашого життя.

Одна з історій, яку я знаю з практики. Чоловік після 26 років шлюбу залишає сім'ю. Діти вже дорослі, вони виросли, створили свої сім'ї і вилетіли з батьківського гнізда. І в цей момент чоловік вирішує, що хоче почати інше життя.

Для нього це може бути початком нового етапу. А для дружини раптом закінчується цілий шматок її життя. Вона прокидається в будинку, де ще вчора була сім'я, а тепер стає тихо. І виникає питання: «А що тепер буде зі мною?»

Інша історія зовсім інша. Тут ніхто не збирався йти.

Людина раптово померла.

Ще вчора були розмови, плани, якісь звичайні побутові справи. А сьогодні залишилися порожнє крісло, одяг, чашка, телефон і тиша.

Саме раптовість іноді робить втрату особливо важкою. Не було часу попрощатися. Не було можливості сказати те, що давно хотілося сказати. І людина залишається сам на сам не тільки з горем, а й з усіма незавершеними словами.

А є ще одна самотність, про яку говорять значно рідше.

Діти виросли.

Син створив сім'ю і поїхав. Донька вийшла заміж, у неї свій дім, свої діти, свої турботи. Батьки залишилися удвох.

Колись у квартирі було шумно. Хтось бігав, хтось грюкав дверима, хтось просив їсти, хтось телефонував. А тепер тиша.

Батьки вже на пенсії. Робота закінчилася. Діти мають власне життя. І раптом вони дивляться один на одного і розуміють, що за роки спільного життя стали не такими близькими, як колись.

Це теж може бути самотність. Навіть коли поруч є людина.

А тепер ще одна історія.

Дівчина не вийшла заміж. Спочатку вона була молодою і не дуже про це думала. Були подруги, друзі, робота, зустрічі, життя.

Потім подруги одна за одною вийшли заміж. Друзі створили сім'ї. Хтось переїхав, хтось почав жити зовсім іншим життям. Батьки постаріли, а потім їх не стало.

І одного дня людина озирається навколо і бачить, що тих людей, які колись були поруч, майже не залишилося.

Спочатку бути одному навіть комфортно. Можна робити що хочеш, ніхто не заважає, ніхто не контролює. Але поступово комфорт може перетворитися на замкнене коло.

Бути одному стає безпечніше.

А за межами цього безпечного місця вже страшно.

Ще одна зустріч, нове знайомство, можливість близьких стосунків можуть викликати тривогу. Людина говорить собі: «Мені й так добре». Але іноді за цим «добре» стоїть зовсім інше: «Я боюся, що мене знову відкинуть».

Тут важливо розрізняти дві речі.

Бути одному не означає бути самотнім.

Людина може жити сама, любити свій простір, мати друзів, роботу, захоплення і не страждати від самотності.

А самотність це стан, коли близькості хочеться, але її немає або людина вже не знає, як до неї прийти.

ВООЗ оцінює, що приблизно 15,8% людей у світі переживають самотність. У Європейському регіоні цей показник оцінюється приблизно у 10,1%. А у Східному Середземноморському регіоні, куди входить багато країн з мусульманським населенням, оцінка становить близько 21%.

Але за будь якою статистикою стоїть конкретна людина.

Іноді календар додає до віку ще одну цифру, а разом із нею приходить думка: «А раптом так буде завжди?»

Можливо, найважливіше питання тут не «чому доля мене покинула?», а інше:

«Що я можу зробити зі своїм життям тепер, коли воно змінилося?»

Бо самотність може стати не кінцем життя, а сигналом, що настав час будувати його по - новому.

15/09/2026

Самотня дитина серед людей

У своїй практиці я часто бачу дітей, у яких на шиї висить ключ від квартири. Коли такий ключ висить на шиї у шестирічної або навіть п’ятирічної дитини, це змушує замислитися. Сам ключ не є діагнозом, але часто за ним стоїть дитина, яка значну частину дня живе сама.

Самотність дитини не завжди означає відсутність людей. Вона може бути серед батьків, родичів, однокласників і водночас думати: «Я нікому не потрібен».

Один хлопець, з яким я працював, фактично переходив від одних дорослих до інших. Батьки жили окремо і постійно з’ясовували свої стосунки. Мама була зайнята особистим життям і просила сина йти до батька. Батько часто був напідпитку, не хотів спокійно спілкуватися з сином і виганяв його назад до матері. Ще раніше хлопчика нерідко залишали у сусідів. Там його могли нагодувати й побути з ним, але й у сусідів було своє життя. Дитина переходила з квартири до квартири, з рук у руки і поступово отримувала болісний досвід: «Мені ніде немає місця».

В іншій історії дитина формально мала сім’ю. Батьки працювали, забезпечували дитину, контролювали навчання. Здавалося, усе добре. Але коли дитині було страшно, сумно або хотілося розповісти про щось важливе, батькам постійно було ніколи. Поступово вона перестала просити уваги. На запитання «Що сталося?» відповідала: «Нічого». Так іноді починається емоційна самотність.

Дівчинка втратила подругу, яка почала дружити з іншою дитиною. Для дорослого це звичайна дитяча ситуація. Для дівчинки це звучало інакше: «Вона мене більше не хоче». А трохи пізніше: «Зі мною щось не так». Одна відмова може перетворитися на висновок про себе.

Є й непомітна самотність підлітка. Десятки контактів у телефоні не гарантують близькості. Він може спілкуватися в чатах, жартувати в компанії і при цьому вдома відчувати порожнечу. Іноді каже: «Якби я завтра не прийшов до школи, ніхто б навіть не помітив». Це вже переживання власної непотрібності.

А буває дитина, яка стає «зручною»: не просить, не плаче, усе робить сама. Батьки можуть пишатися її самостійністю. Але іноді за нею стоїть рішення: «Розраховувати можна тільки на себе».

І ще одна картина. Дитячий будинок для немовлят. Якщо заплющити очі й прислухатися, можна очікувати почути дитячий плач. Але іноді там панує тиша. Не тому, що немовлятам нічого не потрібно. А тому, що крик не завжди отримує відповідь.

Немовля не формулює це словами, але відсутність стабільної відповіді дорослого впливає на відчуття безпеки та довіри.

Дитині потрібні не лише їжа, одяг, школа і гуртки. Їй потрібна людина, яка помітить її, почує, відгукнеться і дасть відчути: «Ти для мене важливий».

Самотня дитина серед людей часто не виглядає самотньою. Тому варто запитати себе: «Чи є в житті моєї дитини людина, до якої вона точно може прийти, коли їй страшно, боляче або самотньо?»
P.S. Цей матеріал я написав на підставі свого багаторічного професійного досвіду роботи з дітьми, підлітками та дорослими. У статті я поєднав спостереження з практики та узагальнені історії, щоб показати різні прояви дитячої самотності.

Деякі історії я змінив, об’єднав або доповнив типовими для практики ситуаціями. Тому якщо ви раптом упізнаєте в них себе, свою дитину чи когось зі знайомих, це не означає, що йдеться саме про цю людину.

Будь-який збіг із реальними людьми, подіями чи життєвими ситуаціями є випадковим.

14/09/2026

Самотність
Поруч люди, а тебе ніби немає

Самотність часто уявляють дуже просто: людина сидить сама у порожній кімнаті, ніхто їй не телефонує, ніхто не приходить, ніхто не запрошує на зустріч.

Але за роки роботи психотерапевтом я зустрічав самотніх людей у всіх можливих обставинах. Серед них були люди, які практично здорові, люди з психічними розладами, діти, підлітки, молоді дорослі, люди похилого віку. Дехто жив один. Дехто мав велику родину. Дехто щодня працював серед десятків людей. А всередині все одно відчував себе самотнім.

Тому самотність і перебування наодинці не одне й те саме.

Коли поруч нікого немає

Є самотність фактична. Людина справді залишається одна.

Немає партнера. Друзі роз'їхалися. Діти виросли. Помер хтось дуже близький. Після розлучення квартира раптом стає незвично тихою.

Особливо важко це може переживатися у старшому віці. Людина прожила багато років із чоловіком або дружиною, а потім другої половини не стало. І раптом потрібно не просто навчитися жити без конкретної людини, а перебудувати весь побут, звички, розмови, плани.

Але є й інша самотність.

Людина може жити під одним дахом із чоловіком або дружиною і бути самотнішою, ніж людина, яка живе сама.

Коли поруч люди, але немає близькості

«Мені ні з ким поговорити».

«Мене ніхто не розуміє».

«Я можу розповісти всім, як у мене справи, але не можу сказати нікому, що мені насправді боляче».

Це вже не просто відсутність людей.

Це відсутність відчуття зв'язку.

ВООЗ визначає самотність як болісне переживання розриву між тими соціальними зв'язками, які людина має, і тими, яких вона потребує або бажає. Тому людина може мати друзів, родину, колег і навіть тисячі підписників, але все одно почуватися самотньою.

Самотність може прийти після зради.

Після розриву.

Після переїзду.

Після смерті близької людини.

Після хвороби.

Іноді вона приходить тоді, коли чоловік або дружина захворює, а друга половина не витримує і йде. Тоді людина одночасно переживає хворобу, страх, втрату підтримки і самотність.

Особливо боляче дітям і підліткам

Мені здається, що тут самотність може переживатися особливо гостро.

«Він зі мною дружив, а тепер не дружить».

«Мене не приймають».

«Мене не кличуть».

«Я нікому не потрібен».

«Мене ніхто не любить».

Для дорослого це може звучати як проблема стосунків.

Для дитини іноді це звучить як вирок самому собі.

І якщо дитина багато разів отримує досвід неприйняття, у неї може поступово сформуватися переконання: зі мною щось не так.

ВООЗ повідомляє, що саме підлітки та молоді люди належать до груп із найвищими показниками самотності. Приблизно кожна п'ята молода людина повідомляє про таке переживання.

Тому фраза «та знайдеш собі друзів» іноді абсолютно недостатня.

Спочатку дитині потрібно відчути: «Я бачу тебе. Ти важливий. Ти можеш розповісти мені, що з тобою відбувається».

А потім приходить доросле життя

У дорослому віці самотність часто приходить разом із втратами.

Хтось нас зраджує.

Хтось залишає.

Хтось виганяє.

Хтось помирає.

Хтось просто перестає бути тією людиною, якою був для нас багато років.

І тоді квартира може залишатися тією самою, місто тим самим, робота тією самою, а життя всередині вже зовсім інше.

Але я бачив і людей дуже похилого віку, які не погоджувалися зі своєю самотністю.

Навіть після 90 років вони продовжували шукати людей, спілкуватися, виходити з дому, займатися справами, користуватися всіма доступними їм внутрішніми і зовнішніми ресурсами.

Це дуже важливе спостереження.

Вік сам по собі не робить людину самотньою.

І наявність людей поруч не гарантує, що самотності не буде.

Самотність це не тільки питання кількості людей навколо нас.

Це питання зв'язку.

Чи можна вийти із самотності?

Так.

Але не завжди шлях полягає в тому, щоб терміново знайти собі партнера.

Іноді потрібно відновити старі зв'язки.

Іноді навчитися заводити нові.

Іноді повернутися до діяльності, яка дає відчуття належності.

Іноді попросити про допомогу.

А іноді потрібна психотерапія, особливо якщо самотність уже поєдналася з депресією, тривогою, страхом людей, травматичним досвідом або переконанням «я нікому не потрібен».

Дослідження показують, що психологічні втручання можуть зменшувати переживання самотності, хоча ефективність залежить від людини та конкретного підходу. Найновіші огляди також вказують, що психологічні методи, соціальна підтримка та реальне залучення до соціального життя можуть допомагати, але універсального швидкого рішення немає.

Можливо, тому правильніше запитувати не тільки:

«Як перестати бути самотнім?»

А й:

«З ким я хочу мати справжній зв'язок?»

І ще одне:

«Чи є в моєму житті людина, з якою я можу бути собою?»

Бо іноді шлях із самотності починається не тоді, коли навколо нас стає більше людей.

А тоді, коли серед них нарешті з'являється хоча б одна людина, з якою нам не потрібно вдавати, що все добре.

13/09/2026

Любов закінчується, а стосунки залишаються всередині нас

Цього тижня ми багато говорили про любов. Про закоханість, перші почуття, стосунки в підлітковому віці, дорослу близькість, зраду, розставання, очікування і ту особливу втрату, коли людина фізично залишається живою, але більше не є частиною вашого життя.

Мабуть, одна з найскладніших речей у любові полягає в тому, що вона не завжди закінчується тоді, коли закінчуються стосунки. Люди можуть розійтися, перестати спілкуватися, створити нові сім’ї, але пережите продовжує жити всередині. Іноді як теплий спогад. Іноді як образа. Іноді як запитання, на яке так і не вдалося знайти відповідь.

Особливо складною може бути втрата, яку оточення не завжди визнає втратою. Коли людина померла, суспільство розуміє, що треба пережити горе. Коли людина пішла, розлюбила або обрала когось іншого, від вас часто очікують значно простішої реакції: забудьте, живіть далі, знайдіть іншого.

Але психіка не працює за календарем.

Можна розуміти головою, що стосунки закінчилися, і водночас продовжувати чекати. Можна знати, що людина вас більше не обирає, але все одно шукати пояснення її вчинкам. Можна навіть почати нові стосунки, але залишатися емоційно в попередніх.

Тут виникає важливе питання. Що саме ми не можемо відпустити? Людину? Нашу історію з нею? Надію? Образ себе поруч із нею? А можливо, майбутнє, яке ми колись уявили, але якого вже не буде?

Не менш складною є тема зради. Для когось зрада стає крахом стосунків. Для когось вона стає крахом довіри до себе. Людина починає запитувати: як я цього не помічав? Чому дозволив так із собою поводитися? Чи був я недостатньо хорошим? Чи можна після цього знову довіряти?

Іноді після зради людина намагається будь якою ціною зберегти стосунки. Іноді навпаки, різко обриває їх. Але за обома реакціями може стояти один і той самий біль. Потреба зрозуміти, що сталося, і повернути собі відчуття внутрішньої опори.

Ми також говорили про любов у різному віці. Перше кохання підлітка може здаватися дорослому наївним, але для самого підлітка воно цілком реальне. Саме в цих перших стосунках людина часто вчиться близькості, довірі, ревнощам, межам, розставанню і тому, що любов не означає втрату себе.

Доросла любов уже має інший контекст. У ній є спільне життя, відповідальність, діти, фінанси, с**суальність, звички, попередній досвід і власні травми. Тому розрив дорослих стосунків іноді означає втрату не тільки людини, а й цілого способу життя.

Саме тому я не дуже люблю прості поради на кшталт «просто відпусти». Відпускання не є наказом. Воно радше процес. Іноді людині потрібно спочатку зрозуміти, за що вона тримається, що саме болить і чого вона насправді очікує.

А вже потім поступово з’являється можливість жити далі.

Не обов’язково забути людину. Не обов’язково перестати її любити. Іноді достатньо перестати будувати своє сьогодення навколо того, хто вже не є його частиною.

Можливо, саме це і є одна з найскладніших форм любові до себе. Прийняти, що певна історія була важливою, але вона вже закінчилася. І що завершення історії не робить її менш справжньою.

А іноді найбільше зцілення починається не тоді, коли ми перестаємо любити, а тоді, коли перестаємо чекати.

Підсумок тижня

Любов може бути джерелом радості, близькості та розвитку. Але вона також може приносити біль, ревнощі, залежність, зраду і втрату. Важливо не оцінювати ці переживання лише за принципом «правильно» або «неправильно».

Важливіше запитати себе: що зі мною відбувається зараз і що мені потрібно, щоб знову повернути собі себе?

12/09/2026

Відпустити того, хто ще живий

Є втрати, після яких людина приходить на цвинтар.

А є втрати, після яких вона продовжує бачити того, кого втратила, у магазині, в телефоні, на вулиці, у спогадах. Ця людина може бути живою. Вона може навіть жити зовсім поруч.

Але стосунків уже немає.

Іноді це розрив.

Іноді нерозділене кохання.

Іноді людина сама пішла.

А іноді найболючіший варіант: людина залишилася поруч, але зрадила.

І тоді партнер може говорити: «Я не можу її втратити».

Хоча насправді він уже переживає втрату.

Зрада як втрата

Зрада може забрати набагато більше, ніж с**суальну ексклюзивність.

Вона може забрати відчуття безпеки.

Довіру.

Уявлення про спільне минуле.

Віру в майбутнє.

Навіть власне уявлення про себе.

«Як я міг цього не помітити?»

«Як вона могла так зі мною вчинити?»

«Невже все, що між нами було, було неправдою?»

Саме тому для деяких людей зрада переживається майже як катастрофа.

Дослідження показують, що романтична зрада справді може переживатися як травматичний досвід. У частини людей після неї виникають симптоми, подібні до посттравматичних: нав'язливі спогади, сильна тривога, порушення сну, постійне прокручування подій, емоційна нестабільність.

Але тут є дуже важливий момент.

Втратити стосунки і втратити людину фізично не одне й те саме.

Проте психіка в обох випадках може проходити через процес горювання.

Втрата може бути ще до розриву

Я часто працюю з людьми, які формально ще перебувають у стосунках.

А психологічно вже давно живуть після їх закінчення.

Один партнер ще сподівається.

Другий уже пішов.

Один чекає повідомлення.

Другий відповідає дедалі рідше.

Один будує майбутнє.

Другий уже будує його без нього.

Особливо складною буває ситуація нерозділеного кохання.

Людина не втрачає реальні стосунки, бо їх, можливо, ніколи не було.

Вона втрачає можливість, яку роками уявляла.

Іноді саме цю можливість відпустити найважче.

Історія Оксани

Колись до мене звернулася молода жінка. Назвемо її Оксаною.

Вона жила в робочому гуртожитку. Там вона познайомилася з чоловіком, назвемо його Тарасом.

Він був старший, мав сім'ю.

Згодом його сім'я виїхала з гуртожитку, але сам Тарас продовжував приходити до Оксани.

І багато років говорив їй приблизно одне й те саме:

«Я залишу сім'ю».

«Ми будемо разом».

«Трохи почекай».

Вона чекала.

Рік.

Другий.

Третій.

Так минуло близько десяти років.

Оксана фактично не будувала власного життя. Не створювала інших стосунків. Вона чекала, коли Тарас нарешті стане її чоловіком.

Зрештою вона поставила питання прямо:

«Ти одружишся зі мною чи ні?»

І знову почула не відповідь, а вагання.

Тоді вона звернулася до мене.

Для мене це була не просто історія про чоловіка, який не виконав обіцянки.

Це була історія про психологічну залежність від надії.

Ми працювали.

Через три сеанси Оксана сказала, що відчула щось дуже просте:

«Мені вже байдуже».

Вона перестала чекати.

Перестала жити майбутнім, яке їй хтось обіцяв.

І тут сталося цікаве.

Вона раптом почала помічати чоловіків, яких раніше просто не бачила.

Тих, хто запрошував її на каву.

У кіно.

На прогулянку.

Робив компліменти.

Вони були поруч і раніше.

Але психологічно Оксана була зайнята.

Її місце в стосунках було зайняте людиною, яка фактично не була її партнером.

Через кілька тижнів Тарас зателефонував мені.

Він знав, що вона приходила до мене, бо раніше сам звертався з нею через її депресивний стан.

І дуже обурено сказав:

«Отдайте мне мою Оксану. Что вы с ней сделали? Я уже для нее безразличный».

Я подумав: а хіба це не один із найкращих результатів терапії?

Вона не перестала бути Оксаною.

Вона просто перестала бути чиєюсь заручницею.

Що насправді потрібно відпустити?

Іноді ми думаємо, що повинні забути людину.

Але забути людину неможливо.

Та й не потрібно.

Потрібно відпустити те, що тримає нас біля неї.

Надію.

Фантазію.

Обіцянку.

Образ майбутнього.

Потребу довести свою цінність.

Постійне очікування.

А іноді навіть саму травматичну історію, яка знову і знову запускається всередині.

Саме тут у психотерапії можуть бути корисними травмафокусовані методи.

EMDR і Mental Trauma Therapy

EMDR добре відомий як метод роботи з травматичними спогадами. Він допомагає переробляти травматичний досвід так, щоб спогад переставав щоразу викликати таку саму силу емоційної та тілесної реакції. Дослідження підтримують застосування EMDR насамперед у роботі з посттравматичними симптомами, хоча сила доказів залежить від конкретного розладу та ситуації.

Умовно я б сказав так.

EMDR часто працює як точна робота з конкретними травматичними епізодами.

Наприклад:

«Я побачила його листування».

«Він сказав, що більше мене не кохає».

«Я побачив їх разом».

«Вона сказала, що закохалася в іншого».

Ми можемо брати ці ситуації одну за одною.

Але в моїй практиці є й інший підхід, Mental Trauma Therapy, MTT.

У MTT ми шукаємо не тільки окрему подію, а травматичний вузол, який може запускатися в багатьох різних ситуаціях.

Умовно його можна уявити як вузол «підкова».

Він може відчуватися, наприклад, у ділянці сонячного сплетіння.

Людина описує тілесний сигнал: де він знаходиться, який він за формою, температурою, рухом, на що схожий.

Одночасно є емоційний сигнал.

І є когнітивний сигнал, тобто переконання:

«Я нікому не потрібна».

«Мене завжди залишають».

«Я недостатньо хороша».

«Я ніколи не буду щасливою».

Якщо один і той самий вузол запускається у десяти різних життєвих ситуаціях, робота тільки з десятьма ситуаціями може бути не найекономнішим шляхом.

У MTT ми шукаємо саме цей повторюваний вузол.

І працюємо з ним.

Тоді одна опрацьована структура може впливати на цілу групу ситуацій, у яких вона проявлялася.

У цьому я бачу одну з переваг MTT.

Але є й важливе уточнення.

EMDR має значно ширшу міжнародну дослідницьку базу. MTT у тому вигляді, в якому я його використовую і описую, є моїм професійним терапевтичним підходом, і його не варто подавати як метод із такою самою кількістю контрольованих досліджень, як EMDR.

Тому я не ставлю питання:

«Що краще, EMDR чи MTT?»

Я ставлю інше питання:

«Що саме зараз потрібно цьому пацієнтові?»

Якщо перед нами один дуже чіткий травматичний епізод, EMDR може бути прекрасним вибором.

Якщо я бачу повторюваний патерн, який проходить через багато ситуацій, мені може бути цікавіше працювати з травматичним вузлом.

У MTT я також можу працювати не тільки з минулим.

Ми можемо працювати з тим, що відбувається зараз.

І з тим, як людина хоче жити далі.

Тобто не просто прибрати біль від учорашнього дня, а допомогти психіці сформувати інший досвід сьогодення і майбутнього.

Відпустити не означає перестати любити

Це дуже важливо.

Іноді людина думає:

«Якщо я його відпущу, значить, я його більше не люблю».

Ні.

Відпустити можна навіть того, кого любиш.

Відпустити означає перестати будувати власне життя навколо людини, яка не може або не хоче бути з тобою.

Відпустити означає перестати чекати.

Перестати торгуватися з реальністю.

Перестати жити в уявному майбутньому.

Повернути собі власне життя.

У разі смерті близької людини ми поступово вчимося жити зі спогадом про неї.

Після розриву нам теж потрібно навчитися жити зі спогадом.

Але вже без постійного очікування повернення.

Сучасні дослідження горювання показують, що для частини людей втрата може набувати тривалого, виснажливого характеру і потребувати психотерапевтичної допомоги. При цьому терапія не полягає в тому, щоб «стерти любов». Її завданням є допомогти людині повернутися до життя, в якому пам'ять про втрату вже не керує всім її існуванням.

Мабуть, саме тому однією з моїх улюблених тем у психотерапевтичній роботі є депресія і те, що в побуті часто називають «відроблянням» нещасного кохання.

Бо іноді найважливіша терапевтична робота полягає не в тому, щоб повернути людину.

А в тому, щоб повернути людину самій собі.

І тоді можна сказати:

«Так, це було кохання.

Так, це була втрата.

Так, мені було дуже боляче.

Але моє життя на цьому не закінчилося».

Іноді саме з цієї фрази починається одужання.

11/09/2026

Від любові до зради один крок

Ми весь цей тиждень говоримо про любов, закоханість, втрати, стосунки. Говорили навіть про кохання у 70, 80 і 90 років.

А тепер, здається, настав час поговорити про те, що часто стоїть зовсім поруч із любов'ю.

Про зраду.

Колись на прийом прийшла молода пара. Обом близько тридцяти. Вони хотіли розлучатися і прийшли, щоб я допоміг їм пережити цей момент.

Чоловік сказав:

«Вона мені зрадила».

Я почав розпитувати, що сталося.

Виявилося, що вони разом заробляли на с**суальних послугах дружини. Їздили на курорти, чоловік знаходив клієнтів, домовлявся про оплату. Для них с**с дружини з іншим чоловіком був роботою.

Але одного разу вона познайомилася з турком. Він приїхав до Києва, і вони зустрілися.

«І що саме стало зрадою?» запитую.

«Вона пила з ним каву».

Я не одразу зрозумів.

Чоловік пояснив: с**с з іншим чоловіком не є зрадою, бо це їхня робота. А от кава була вже особистою. Бо вона сиділа з ним не як працівниця, а як жінка.

«Тілом вона зі мною, а душею вже не зі мною».

І знаєте, я тоді подумав: а в цьому щось є.

Зрада не завжди починається з с**су.

Іноді вона починається з того, що людина віддає комусь іншому те, що вважалося тільки вашим: довіру, увагу, ніжність, час, таємні розмови, емоційну близькість.

А іноді все ще складніше.

У моїй практиці була пара, де чоловік був настільки охоплений ревнощами, що вимагав від мене фактично перевірити дружину на зраду з його другом. Він був переконаний, що вона приховує правду.

Жінка була виснажена. Вони вже зверталися до інших спеціалістів.

У процесі роботи стало зрозуміло: вона не зраджувала і не збиралася цього робити. За її словами, проблема полягала не в її поведінці, а в тому, що чоловік не міг позбутися підозри.

Ця історія нагадує про ще одну річ: підозра у зраді теж може руйнувати стосунки, навіть коли самої зради немає.

Дуже важко жити там, де тебе постійно перевіряють.

Але що взагалі вважати зрадою?

Для однієї людини це поцілунок. Для іншої с**суальний контакт. Для третьої таємне листування. Для когось уже сама закоханість у іншу людину є зрадою.

А буває навпаки.

Люди можуть мати домовленості про с**суальні контакти з іншими партнерами і не вважати це зрадою. Якщо всі знають, погоджуються, можуть вільно висловити свої межі й домовленості справді виконуються, це вже інша модель стосунків.

Тому питання не завжди звучить як «був с**с чи не був с**с?».

Іноді важливіше запитати: «Про що ми домовлялися? Що ми приховали? І що саме було порушено?»

Є цікава концепція американського психолога Вілларда Харлі, описана, зокрема, у його книзі His Needs, Her Needs. Він розглядає стосунки через призму важливих емоційних і подружніх потреб. Серед них близькість, с**суальне задоволення, увага, спільний час, підтримка, захоплення партнером, фінансова та побутова безпека.

Я не вважаю цю модель істиною в останній інстанції. Але в ній є важлива думка: коли значущі потреби роками залишаються без уваги, стосунки стають вразливішими. Дослідження також знаходять зв'язок між незадоволеністю потреб у близькості, якістю стосунків та схильністю до невірності.

Але тут принципово важливо не переплутати причину з виправданням.

Незадоволеність у шлюбі може пояснювати зраду. Але вона не виправдовує зраду.

За свій вибір відповідає той, хто його зробив.

Зрада майже завжди приносить величезні страждання. Бо це не просто факт с**суального контакту чи появи третьої людини.

Це втрата.

Втрата довіри. Втрата уявлення про спільне майбутнє. Іноді втрата самого образу людини, яку ми, як нам здавалося, знали.

Тому після зради я не поспішаю говорити людям: «Розлучайтеся» або «Обов'язково пробачте».

Якщо немає приниження, насильства і систематичного знущання, я вважаю, що людям варто дати шанс.

Шанс зупинитися.

Подумати.

Зрозуміти, що сталося.

Визнати свою відповідальність.

І вирішити, чи можна знову побудувати довіру.

Бо зраду дуже важко забути.

Але іноді ще важче зрозуміти, що саме з нею робити.

І саме тут психотерапія може допомогти не знайти винного, а розібратися: чи залишилося між цими двома людьми щось, з чого можна знову побудувати стосунки.

Address

Проспект Голосіївський, 70
Kyiv

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Лікар-психотерапевт Євгеній Тичковський Київ. Львів. posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Practice

Send a message to Лікар-психотерапевт Євгеній Тичковський Київ. Львів.:

Shortcuts

Share