29/07/2026
Манюні півтора року, і вона активно опановує мову. Це супер цікаво. Особливо для батьків. Починаєш уважніше усвідомлювати, що і як говориш. Бо за тобою повторюють усе.
Ми зіштовхнулися з тим, що дітей здебільшого вчать називати дорослих «дядями» і «тьотями». Для своєї доньки ми від цього відмовилися.
Пам’ятаю, що таке звертання завжди домальовувало в моїй уяві домашній халат, запах супу й бігуді. «Дядя» теж викликав образ чогось надто побутового, простацького.
Не можна не зважати й на те, що хоча подібні звертання, ймовірно, існували на наших теренах давно, саме за часів СРСР вони остаточно закріпилися як норма. І сталося це в контексті відмови від усього, що вважалося «буржуазним», зокрема й від традиційних шанобливих форм звертання.
Власне, доня називає чоловіків і жінок «пан» і «пані», а близьких — за іменем. Хочу вам сказати, що від таких звертань всі просто мліють. Бо воно звучить, як мінімум, вишукано та шанобливо. Та й асоціювати себе з пані значно приємніше, ніж із «тьотею» чи навіть тіткою.
Слова мають значення. Мова формує наше світосприйняття й описує наше місце у світі.
Тут процитую фрагмент із гімну «Самозвеличення мовлення» (Ріґведа, X.125), приведений у книзі Андрія Сафронова «Йоґа: історія ідей і поглядів»:
«Я – повелителька, збирачка скарбів,
Обізнана, перша із гідних жертв.
Боги мене таку розподілили в місцях багатьох,
(Мене,) яка пристановищ безліч має, багато чому дозволяє (в життя) увійти.
Завдяки мені їжу їсть той, хто дивиться,
Хто дихає й хто промовлене чує.
Неусвідомлено вони мною живуть,
Дослухайся, звеличений, мовлю тобі віри варте!
Я ж бо сама промовляю те,
(Що) тішить богів і людей.
Кого полюблю, того й могутнім зроблю:
Того – брагманом, того – риші, того – мудрим.»