Патій Петро Миколайович

09/06/2026

Питання на мільйон.
І стільки ж варіантів відповідей).
Тому короткий гайд по прийняттю рішення. Більше інфи - в дописах раніше.

20/05/2026

Якби я був трохи поетичнішим і шукав належну аналогію, то порівняв би ендометріоз із Локі — злобний трикстер, який однаково тебе пошиє в дурні. Або з казками братів Грімм. Де як би не було — а без нуару не обійтись.
Особливо це характерно для ендометріозу післяопераційного рубця. Який ми чомусь обійшли увагою. Виправляємо несправедливість.

Загалом портрет хвороби тут цілком відповідає тому, що ми обговорювали раніше. Вже он цілий розділ назбирався… Але з певними акцентами, які ми і зробимо.

Механіка, найімовірніше, у потраплянні клітин ендометрію у шов під час операцій. Де вони поступово починають поводитись, як офісний планктон у барі по п’ятницях. Тільки “п’ятниці” тут — менструація і перименструальний період.

06/05/2026

06/04/2026

“Добрий день. У мене болить внизу живота. Що це може бути?”

Я чи то надто лінивий, чи не дуже кмітливий. Шлях від “ТА ЩО ЗАВГОДНО, 100500 варіантів” до “мабуть, це таки не самоочевидно для не-медиків, треба б допис” зайняв декілька років.
Ще більше часу пішло на усвідомлення того, що “у вас немає гінекологічної патології, потрібно звернутись до іншого спеціаліста” — нехай правдива, але паскудна відповідь. Бо пацієнти чують це і від “інших спеціалістів” та роками ходять по колу. Ми часто недостатньо широко дивимось на проблему болю. І не звикли боротись із нею в команді.
Тож погнали розбиратись.

По-перше, біль — явище трохи складніше, ніж “щось зламалось — загорілась лампочка на панелі приладів”. Це карколомна суміш біохімії та нервової регуляції. Є ціла окрема галузь науки цьому присвячена. І горда маленька асоціація, яка займається саме питанням тазового болю. Тож за основу візьмемо саме їхній доробок, вони найбільше в темі.

Отже, основні причини тазового болю:

- до 40-50% таки гінекологія. Так, лише +- половина. Ендометріоз, міоми, запальні процеси, кісти, овуляторний біль. Половина від цієї половини із хронічним болем — ендометріоз. А середній термін встановлення цього діагнозу в світі станом на сьогодні 7 років (9 було, прогрес). Тобто якщо болить внизу живота — у вас з ходу приблизно 25% шанс шукати причину більше ніж 5 років. Надихає, еге?

- вульводинія\вестибулодинія\вагінізм (біль у зовнішніх статевих органах) — формально і географічно наче теж сюди, але до тазового болю не відносять. Механіка дуже відрізняється. Тож виносимо за дужки.

- приблизно 20% — шлунково-кишковий тракт. Так, аж так багато. Запалення, пухлини, функціональний біль. А ще те, що так важко розуміти і пощупати — синдром подразненого кишківника. Діагностується важко, бо структурних і біохімічних змін нема, а порушення функції і біль є.

- сечовидільна система. Ще відсотків 10. Цистит, уретрит — тут усе ясно. Камінці у сечовивідних шляхах — теж. А от із інтерстиціальним циститом уже складніше — бо тут теж немає органічної причини. Тобто чогось, що можна було б побачити\видалити. А в структурі хронічного болю він займає майже половину сегменту сечовидільної системи.

- опорно-руховий апарат. У тазу насправді багато суглобів. Вони теж можуть боліти. Навіть куприк може боліти. І лонний симфіз. А ще там купа м’язів, порушення тонусу яких може створювати серйозні проблеми. Причому діапазон клінічних проявів із кожним конкретним м’язом і групою буде різним… А ще є міофасціальний біль та фіброміалгія. Це як з інтерстиціальним циститом і подразненим кишківником: коли біль і порушення функції є, а анатомічних змін нема. Складно.

- інші. Тут широкий спектр від злукового процесу (спайки) до стороннього тіла (мгм-мгм. І за 10 років в ургентній хірургії в мене накопичилось достатньо пікантних історій на цю тему). А ще кили, порфірія і різне рідкісне.

- шо там у нас ще? А, судини. Так, воно теж може боліти. Синдром Лускунчика, Мея-Тернера, тазового повнокрів’я. Якщо коротко — тут різноманітні варіанти змін кровообігу, коли порушується нормальний кровотік\відтік в якійсь із крупних судин. І так, навіть варикоз у малому тазу іноді може бути причиною болю.

- ідіопатичний. Ага. Нічого нема, а болить. Це ж було вже?(с). Дуууже рідко, значно менше відсотка.

- наче все… а, нє, ще нервова ж система. Приблизно 50% 30-40-річних мають дегенеративні зміни поперекового відділу хребта, у 40 років — до 70%. А це пряма причина болю. І болітиме не спина. Болітиме в ділянці, де уражені нерви забезпечують чутливість. Ну і ціла жменя специфічних проблем при ураженнях нервів (травми, запалення, наслідки попередніх пунктів) — трапляються, на щастя, рідко. Але потребують дуже специфічної експертизи. Аж настільки, що для цього теж виділили окрему спеціальність — нейропельвіологія.

Але це лише початок.

При тривалому повторенні болю, ми ніби йому навчаємось. Формуються нові нейронні зв’язки, змінюється біохімія. І може трапитись, що і причини болю вже нема. Або раніше це був укол голкою, а тепер достатньо полоскотати пір’їнкою. Чи ввімкнути в кімнаті світло, наприклад. Чи гучний звук. Чи спогад про гучний звук. Чи черговий твіт Трампа). І все це може смачно замішуватись на тривожно-депресивних розладах, порушеннях сну, птср, аб’юзі, когнітивних порушеннях…

Тобто глобально розклад такий — у малому тазу купа всього. У 80% випадків цілком достатньо буде і 20% наведених вище знань. Але якщо вам пощастило потрапити до особливих 20% — іноді може бути малувато і 80% спеціалістів та обладнання здоровенної багатопрофільної клініки.

Бережіть себе)

23/01/2026

Нічні п’ятничні чергування майже завжди були пекельними. Але ніколи не вгадаєш, чим саме. Це могла бути нетвереза одаліска, якій раптово стало шкода себе настільки, що аж довелось шукати співчуття на приймальному. Або хтось дійсно настільки нездоровий, що в операційну доводилось буквально бігти, гублячи капці. Та переважно це був суцільний потік тих, хто тягнув до останнього, доки терпіти стало страшно “бо вихідні ж попереду”. Я спочатку намагався пояснювати, що ургентна лікарня працює нон-стоп, а потім змирився і припинив шукати логіку.
Ця пацієнтка хоч і зайшла до оглядової самостійно, та відчувалось, що їй це далось нелегко. Не знаю, хто був більш блідим, зважаючи на 4-ту ранку, але розмова явно мала розпочатись довкола її очевидної анемії. Побачивши цифри у щойно виконаному аналізі крові, я насамперед попросив медсестру уточнити, чи це не похибка. Бо люди із гемоглобіном 35, по ідеї, не мали б рухатись і розмовляти самостійно. А на зомбіапокаліпсис я не підписувався. Але похибки не було, і це означало лише одне — кровотеча не гостра. Лише за умов поступового “занурення” організм мав би можливість пристосуватись і привести до мене цей пам’ятник адаптивної витривалості своїм ходом.
Та на цьому сюрпризи не скінчились. Єдиною скаргою була… слабкість. І звернулась вона взагалі до чергового невролога, бо з координацією рухів стало якось не дуже.
Гінекологи не надто багаті на різноманіття у запитаннях, тож я поцікавився характером перебігу менструацій. “Нормально” — отримав стомлену відповідь і “став-печатку-і-відчепись” погляд. “Нормально” в цьому випадку було приблизно так:

- декілька років тому менструації поступово почали ставати ряснішими. Коли набридло щогодини змінювати максимальні нічні прокладки, було винайдено лайфхак — і тампон, і прокладка одночасно. На наступному рівні додались підгузки. А останні декілька циклів “щоб не возитись з цим, я просто сідала у ванну, вмикала воду і дивилась, як із мене витікає кров”. У мене досі перед очима стоїть ця уявна картина — щось середнє між Маратом і Архімедом…

Це я до чого взагалі?

Нє, моралі не буде. Декілька прикладних моментів.

— кількість менструальних виділень може багато розповісти уважному лікарю. Але опису “нормально/ненормально” зазвичай малувато. Плюс він може бути доволі суб’єктивним, як засвідчила історія із мого емоційно вразливого минулого. І якщо з фіксацією регулярності дають змогу легко справлятись додатки в телефоні, то з інтенсивністю трохи складніше.
Існують спеціальні шкали для оцінки, я лишу в каруселі. Найпоширеніша — модифікована PBAC. Суть в тому, що за заповненістю гігієнічних засобів можна досить точно підрахувати менструальну крововтрату. Норма — до 80 мл.
Я чудово усвідомлюю, що навряд чи хтось побіжить всерйоз цим займатись і розбиратиметься з інструкцією. Більшість навіть за гроші в межах кліндосліджень робить це неохоче. Але зорієнтуватись за цілком може допомогти
— окрім чисто гінекологічних проблем, рясні менструальні крововтрати - в топ-3 причин анемії та залізодефіциту. І нерідко причина зниження такого модного останнім часом феритину
— менструація безпосередньо залежить від гормонального профілю впродовж циклу, що їй передує. Тому так, її інтенсивність може залежати від рівня психоемоційних навантажень, фізичної активності, сну, медикаментів тощо. Відповідно зазвичай ми оцінюємо проміжки у декілька циклів, щоб мінімізувати вплив випадковісних подій. І саме стала тенденція до змін є ознакою того, що нам треба шукати якусь патологію
— звісно, якщо вона аж надто рясна, то чекати декілька місяців “для статистики” не варто. Поріг — 2 максимальні прокладки/год впродовж кількох годин, або тривалість виділень більше 7-8 днів
— з віком інтенсивність менструацій переважно зменшується, а не збільшується. Це іноді теж може бути ознакою захворювання, але значно рідше
— базовий інструмент діагностичного пошуку — мозок лікаря. Тому ні, не варто попередньо виконувати стос обстежень. Так, у 9 випадках з 10 не обійдеться без УЗД. Але коли саме його виконувати оптимально і що шукати — річ зовсім неочевидна і не завжди шаблонна.
Закликів теж не буде. Я це все до того, що репродуктивна система чи не першою дає знати про те, що з організмом щось не ок. І критеріїв всього 2: характер циклу і менструації. Qui habet aures audiat.

30/09/2025

Ідеальний маркетинг — це придумати, що вам чогось страшенно не вистачає. І одразу ж це продати. І якщо ви думаєте, що в медицині це не працює, то в мене для вас погані новини.

Вперше лабіопластика з’явилась у звіті ISAPS (міжнародного товариства пластичних хірургів) у 2013. І за десять років увірвалась в топ-10 за частотою виконання у естетичній хірургії. За темпами росту ринку — у топ-3. При цьому до 2003 року існувало всього орієнтовно 20 наукових публікацій, пов’язаних із цією проблемою. А зараз — просто натовп врятованих. Омолоджених, вдосконалених, впевнених, які позбулись проблем у особистому житті, комплексів і дискомфорту… Принаймні так стверджують клініки, які займаються лабіопластикою.
Я їх розумію. З точки зору медичного бізнесу — прекрасна операція:
- не потребує високотехнологічного обладнання і дороговартісних розхідників;
• технічно не складна, загалом існує мало втручань із настільки низьким порогом входження. У США\Мексиці\Бразилії (тут чверть усіх світових лабіопластик) 76% спеціалістів узагалі не мають формальної освіти у цьому напрямі;
• Діагностичні критерії і покази максимально розмиті, а отже і відповідальність малоймовірна;
• Ризики мінімальні. Частота ускладнень не перевищує 5%. Але ця цифра з огляду на попередній пункт може бути применшеною;
• Вартість — ну не може ж пластична хірургія бути дешевою? Де ви бачили “впевненість у собі та гармонію у статевому житті” за 200 грн?
Не операція, а мрія, одним словом.
І продають її переважно в такому ж ключі.
Однак “нарешті відчути себе повноцінною” — це не про форму статевих губ. І зазвичай все, що потрібно пацієнткам, які звертаються із запитом на лабіопластику — це почути, що із ними все ок. Що не існує поняття норми у формі статевих губ. Що у нас різні груди, розмір правої і лівої ноги, розріз очей, мімічні зморшки. Нічого в природі не є симетричним. І краса зазвичай саме в цьому. У єдності асиметрії і недосконалості.
Але поки я не скотився у філософію повністю, повернемось до твердих, як $ в кишені маркетолога, фактів.
Отож, позиція ACOG (Американського товариства акушерів-гінекологів) щодо лабіопластики:
• Нормальна анатомічна варіативність дуже широка. (Можна загуглити декілька онлайн-проектів, що неймовірно наочно це підтверджують — The V***a Gallery, The Great Wall of Va**na, L***a Gallery | L***a Library by Women’s Health Victoria)
• Більшість пацієнток, які звертаються за "косметичною" операцією, мають нормальну будову.
• Перед хірургічним втручанням обов’язково проводити психологічне консультування (оцінка мотивації, очікувань, виключення дисморфофобії).
І якщо перших два пункти ми обговорили, то третій потребує уточнення.
Усім, кого “у вас нормальна будова статевих губ” не переконало, треба було б не прайс показувати і гарувати скальпель до роботи, а делікатно запропонувати спочатку поспілкуватись зі спеціалістом у психоемоційній сфері. Бо дисморфофобія — це не просто невдоволення своїм зовнішнім виглядом, це серйозний обсесивно-компульсивний розлад, який вимагає спеціалізованої допомоги.

Так, безумовно існують і медичні покази до цієї процедури. І діагноз “гіпертрофія статевих губ” теж. Але він є клінічним, тобто базується виключно на наявності скарг. І трапляється значно рідше, ніж хотілось би гінекологам-естетистам.

І відрізнити скарга реальна, чи зумовлена дисморфофобією, часто буває неможливо не-спеціалісту.
Але де ви бачили бізнес-коуча, який визнає, що секрет успішного успіху за 5 хвилин полягає у спритному продажі секрету якомога більшій кількості хом’ячків?)
Тому цей документ так і не набув статусу обов'язкового до виконання і залишається рекомендативним. І підозрюю, що це не зміниться)
Часто цю історію виправдовують так: “якщо це робить жінку щасливою, нехай робить, шо хоче”. Але в тому ж і справа, що не робить зазвичай. Ну та дисморфофобія і ОКР - то не зовсім моя парафія. Погугліть, кому цікаво. А ми маємо дожати гінекологічні аспекти. Тож що там по ризикам і ускладненням?
• формально їіх небагато — відсотків 5. Хоч може це і пов’язано з небажанням\неможливістю їх доведення;
• основний — зниження чутливості. Нервових закінчень тут просто безліч, а відновлюються вони дуже неохоче;
• рубцювання. Там, де щось розсічено, формується рубець. Завжди. Вкупі з попереднім пунктом — болісне, а іноді і неможливе статеве життя;
• рецидивуючі вагінальні інфекції (малі статеві губи забезпечують природний бар’єр і оберігають вагінальну мікрофлору від недоброго навколишнього світу);
• сухість, печіння, підвищена чутливість до подразників, що контактують з вульвою.
Ну і варто пам'ятати, що назад не пришиєш, якщо що. А траплялись і такі запити... Є немало речей в хірургії, які потім іншою хірургією виправити не вдасться. Особливо якщо вона з самого початку не була необхідна). Бережіть себе.

05/09/2025

Ще раз про опущення тазових органів. Трохи підсумуємо уже сказане в попередніх дописах (їх теж варто прочитати😉) і поговоримо про те, чому частенько хірургія при пролапсах може не спрацьовувати…

Запис оперативного втручання, яке згадане у відео - в телеграм-каналі https://t.me/patij_surgery

20/06/2025

“Оооо, ну я навіть не знаю. Тут все треба переробляти. І не факт, шо шось вийде. Який ідіот взагалі це робив?”... Знайома історія? Слова 9 з 10 сантехніків\електриків\різноробів, яких ви покликали доробити\переробити щось після попереднього.
І якщо ви думаєте, що в медицині панує етика, взаємоповага і класова єдність — то ніт. Різниця, насправді, лише в кучерявості епітетів). Ніхто і ніколи так вміло не вичленить вашу недолугість, як люблячий колега по цеху. Тому “незалежна друга думка”, якої так часто шукають пацієнти переважно кульгає на незалежність. Водночас самі лікарі, опинившись у ролі пацієнтів, шукають її ще частіше). Обговоримо?

Лікарська частина:
- Ставлення до цього явища — маркер зрілості і адекватності лікаря. Бо переважно за реакцією “ну то і ідіть туди, звідки прийшли”\”нехай вас гугл і лікує” стоїть глибока невпевненість у собі. Або навпаки безмежна самовпевненість. І те, і інше не надто прикрашає, тому старанно приховується.
- Більшість лікарів послуговується принагідно фразами типу “медицина — наука неточна”. Що характерно, та ж більшість переважно не готова сприймати якусь думку, окрім своєї. Тож консиліуми лікарів у 99 відсотках випадків мають лише формальну функцію. І допомагають хіба розмазати відповідальність, як банку ікри на 30 бутербродів на корпоративі.
- Звернутись за порадою до колеги — теж негласне табу. Бо сумнів передбачає можливість помилки, а це вже взагалі ні в які рамки. Лікар не помиляється. Він жертва невдалого збігу обставин.

Пацієнти ж звертаються за другою думкою, бо:
- негативний досвід спілкування (не вислухали\не пояснили, нахамили, налякали);
- почуте сильно не збігається з тим, що сказав ШІ\google\написано в блогах;
- почуте не сподобалось (перша реакція на погані новини — небажання у них вірити і відраза до їхнього джерела. Те ж саме і стосовно необхідності оперативних втручань, чи перспектив довгого лікування з сумнівним результатом).

Незважаючи на очевидну незручність для більшості учасників процесу, запит на “другу думку” нікуди не дінеться. Але це й на краще. І для лікаря, і для пацієнта. Тому спробуємо накидати короткий гайд з правилами.

Для лікаря:

1. Це чудовий грунт для розвитку. Навіть просто формулювання запитань.
Сократ не дасть збрехати). Не кажучи вже про отриману на них правильну відповідь…Причому це розвиток як для тих ХТО питає, так і для тих У КОГО. І в цьому середовищі, насправді, панує взаємоповага і взаємовдячність. Треба просто знайти в собі сміливість стати його частиною. Ну і знайти вхід, так).

2. Переважно якщо від вас пішли за другою думкою — це підстава проаналізувати свої дії. Зазвичай проблема не у вибагливості пацієнта, а у комунікації.

3. Зазвичай, але не завжди: - іноді для ухвалення серйозних рішень “друга думка” абсолютно необхідна. Поважайте це право. Пропонуйте це самі.

Або ж це просто “не ваш” пацієнт, йому потрібна інша модель стосунків з лікарем. Це теж буває, і це теж нормально. Ба більше, це видно. Якщо ви про партнерську модель і спільне ухвалення рішень, а пацієнту потрібен авторитет, який все вирішить за нього — не намагайтесь натягнути сову на глобус. Спростіть життя вам обом — порадьте йому авторитетного колегу. Всі ж будуть щасливі.

4. Зосередьтесь не на оцінці папєрєдніків, а на вашому плані дій. Буде і корисніше, і несвідомо етичніше.

Для пацієнтів
1. Спробуйте для себе чітко визначити, що саме вас спонукає йти шукати правди. І чого ви очікуєте. Бо нерідко це “мені сказали, що все погано, а я хочу щоб хтось сказав що все добре”. А найкраще знають, що ви хочете почути, зазвичай циганки на автовокзалі. Та на жаль не всі рішення вийде переграти, деякі ухвалюються лише раз. Тож зберігайте здоровий глузд.

2. Другий спеціаліст повинен мати більшу експертність у тому питанні, з приводу якого ви консультуєтесь. Третій — ще більшу. Дуже хороша ідея — рекомендація знайомого лікаря, який має трохи даних “з того боку”.
Експертність — це не про регалії, дипломи і посаду. Це трохи про інше. Але то ви й так знаєте, я думаю.

3. Третій експерт бажано щоб був останнім. Інакше є шанс перейти у категорію медичних туристів, які циркулюють від лікаря до лікаря в пошуках того, хто озвучить їм те, що вони самі уже придумали, але не в змозі гарно сформулювати.

4. Якщо ви готові зануритись трохи глибше у питання (що було б чудово) — просіть чітку аргументацію, а не просто суб'єктивну думку. Спробуйте самостійно співвіднести це з наявними даними (гайдлайни, протоколи, дослідження і весь інтернет вам в допомогу). Але не шукайте інфу на форумах — великий шанс заплутатись ще більше. Тримайтесь ближче до наукового берега, там трохи однозначніше.

5. Чіткий таймінг. Дайте собі час на ухвалення рішення. Достатній. Але з чітким дедлайном. Інакше пекло із щоденних сумнівів і безсонних ночей доведе вас раніше, ніж діагноз. А знайшовши рішення повністю зосередьтесь лише на його реалізації.

Наприкінці хочеться написати щось ідеалістичне. Про те, що всі лікарі союзники у боротьбі з болем пацієнта, про “дві-голови-краще”, про сонце і маргаритки. Але правда в тому, що ваше здоров’я — ваша відповідальність. І чим більш зважено та поінформовано ви ухвалюватимете рішення, тим більше шансів про нього не пошкодувати.
Бережіть себе.

02/05/2025

Про міоми не писав тільки лінивий гінеблогер (можна ж так казать?).
Але щоб проговорити всі нюанси в моєму звичному стилі треба зо-п'ять дописів написати. (Як з ендометріозом. Там уже 6, здається. І добре б ще). А треба на вчора. Тому спробуємо трохи змінити формат.
Це буде щось на кшталт путівника в ухваленні рішення. Ключові факти, на які легше спертись, ніж на 8 сторінок навколомедичного тексту. А ті, які незрозумілі/ сумнівні/ просто більш цікаві — розпишемо у наступних дописах. Тому велкам у коменти.

Поїхали.

1. Ми не знаємо, чому виникають міоми. Так, ми щось знаємо про фактори ризику (спадковість, спосіб життя тощо). Але безпосередня причина невідома, і звинувачувати себе необов’язково.
2. Не існує медикаментозних методів, які зроблять так, що вона не виникне/ зникне/ не буде рости. Вони всі або відверте шарлатанство, або не підходять для тривалого прийому, або мають лише ситуативний симптоматичний ефект.
Як немає і ефективних дієт, чи спеціальних рекомендацій щодо режиму (так, і в сауну можна, і в спортзал). Все це більше про магію і “випий еліксир — проблема зникне”.
3. Слово “зникне” часто звучить у розмовах про пухлини. Бо нам би цього дуже хотілось. Але якщо вона уже є — вона нікуди не дінеться.
Після вагітності — теж (абсолютно незрозумілий мені, але вкрай поширений стереотип). І взагалі, пора припинити сприймати вагітність як метод лікування. В житті — швидше навпаки.
4. Вкрай поширена пухлина. 70-80% жінок впродовж життя матимуть міому, до половини з них — симптомну.
5. У переважній більшості — доброякісні. Але менше 0,5% — сильнозленедоброякісні (саркоми). Жодних надійних методів, що відрізнять їх ДО операції не існує. Тому кожну сприймаємо, як потенційно нехорошу. Але без паніки і заповіту).
6. У молодих жінок вузли частіше одиничні, але більш схильні до активного росту. У жінок старшого репродуктивного віку їх зазвичай >1, але ростуть більш ліниво.
7. Так, от тут напружуємось. Коротке і важливе формулювання.
Рішення про тактику дій ухвалюють з огляду на 3 основні міркування:
• симптоматика,
• вплив на фертильність,
• онкоризики.
Перші два пункти є природним наслідком локалізації вузлів. І їхніх розмірів.
Онкоризики — то про темпи росту і анамнез
8. Матка — м'язевий орган. Її єдина задача — бути домом для вагітності. Все. Ніякої іншої сакральної функції вона не виконує. Всі гормональні екзерсиси забезпечують яйники.
9. Майже не буває ситуацій, коли міоми неможливо видалити. Причому у більшості випадків — малоінвазивними методами, лапаротомія для цієї патології нині радше виключення. Але іноді ризики більші, ніж найкращий можливий результат. Орган може стати виключно представницьким, тобто не здатним виконувати жодної функції, окрім менструальної.
10. З іншого боку, лишається орган — лишається ризик рецидиву. Сама операція — теж ризик. Як і її відсутність). Тому їх потрібно зважити ВСІ. А на інші шальки покласти грамотний таймінг. Тобто а) робити/ не робити б) якщо робити — то що саме в) коли?
11. І от якраз для “коли” в ідеалі у складі консиліуму мав би завжди бути репродуктолог. Але це тільки вологі мрії, звісно.
12. Є досить багато альтернативних хірургії методів лікування. Жоден з яких не став методом вибору через технічні обмеження за кількістю/ розмірами/ локалізацією вузлів. Обмеження більшості — не для жінок з репродуктивними планами в майбутньому.
Але іноді вони можуть таки знадобитись і знати про них треба. Такі приклади я теж навести можу.
13. Міома — не протипоказ до планування вагітності. Так, деякі можуть потенційно вплинути на її перебіг і тут є чітка градація.
Як вона себе вестиме під час вагітності і чи ростиме — градації нема. Є тільки гороскоп хіба)
14. Оперувати міоми під час вагітності — задоволення сильно нижче середнього. З очевидних, я гадаю, причин. Тому всі цього сценарію уникатимуть і це норм.
Кесарський розтин — це теж операція під час вагітності, якщо що;)
15. Видалення міоми в анамнезі не = автоматично кесарському. Щоправда, за умови адекватної техніки ушивання і витриманої паузи необхідної тривалості для формування рубця.
І віри акушера у скіл хірурга). І вашої — у скіл акушера)).
16. Наявність міоми — не показ до лікування. Але між “заплющити очі і забути” і “спостерігати та тримати на контролі” — невимовна прірва. В плані наслідків, до речі, теж.
17. Шаблонних рішень немає. Лікар не знає, як краще. Бо він не знає, що означає “краще” для вас. Для когось — це народити ще трійко близнюків, для когось — ніколи більше не приходити до гінеколога, для когось — мати можливість спокійно жити життя, не приймаючи препаратів, для когось — не потрапити в операційну за будь-яку ціну. Тактика при міомах — це про діалог.
18. Особисто мене міоми навчили одній дуже важливій штуці. Найбільш раціональне, обгрунтоване і виважене з медичної точки зору рішення — зовсім не факт, що підійде конкретній жінці, якій воно пропонується.
І це нормально. І так повинно бути.
Бережіть себе.

21/03/2025

Під цим фото раніше був допис про відновлення прохідності перев'язаних маткових труб. Але він образив почуття ШІ і відтепер доступний лише в телеграм каналі.

Але є в цій темі і важливіший аспект, ніж особливості хірургічної корекції.

Із усіх прооперованих мною з цією метою жінок я зміг пригадати лише 1 пацієнтку, яка виконала стерилізацію за власним бажанням. А потім передумала. Абсолютній, беззаперечній більшості жінок це зробили БЕЗ їхньої згоди. Мгм, так буває.

І я спостерігав мінімум три стандартних сценарії, де згодою пацієнтки на певний об”єм оперативного втручання нехтують.

1. Дано: жінка, у якої щось із наступного: декілька кесарських розтинів, які щоразу перебігають важче\щільне прикріплення плаценти, або навпаки її передчасне відшарування\прееклампсія\еклампсія під час вагітності\вік і супутні соматичні захворювання…+ зазвичай уже є діти. = “через потенційні ризики під час наступної вагітності, ми вирішили перев'язати вам труби. Вашим дітям потрібна жива мама”.
Так, іноді ризики наступної вагітності просто захмарні. Так, іноді і те, що ця вагітність не закінчилась трагедією - чудо, куплене потом і сивиною акушерів. І раціонально таки було б уже спинитись. Але. Рішення про це ухвалює лише 1 людина. І це не хірург.
І так, я знаю, що не всім можна пояснити і донести. Я здаюся собі до біса переконливим, але і у мене траплялись ситуації, коли доводилось лише підняти руки і відійти.
Та все одно не можу виправдати такі речі. Ну якось зовсім воно мені не лізе в рамки адекватності.

2. Розбираємось з пацієнтками, чому у них низький оваріальний резерв. І чому із реальних варіантів планування вагітності у них на столі лише ЕКЗ з донорськими яйцеклітинами.
“Мені оперували апендицит, а заразом і кісту видалили” (на узд яйник відсутній повністю).
“Оперували кісту, але виявилось, що труба, то видалили додатки, бо другий теж не сподобався”. “Видаляли кісту, сказали шо яйник лишили” (нема). Моє “улюблене” - “ішли на апендицит, але не знайшли. То зробили резекцію яйників, бо “шо ми, дарма в живіт заходили?””. Таких прикладів я теж можу накидати багато і їх теж об'єднує одне. Із сучасними діагностичними можливостями “зайдем в живіт – і там побачим” уже не має права на існування. Має бути чітке розуміння плану операції – і у хірурга, і у пацієнтки.

3. Про героїв-рятівників. Множинні міоми. Всюди рекомендували видаляти тіло матки разом з пухлинами, але знайшовся хірург, що пообіцяв зберегти орган. Та якось переоцінив свої сили і таки виконав ампутацію. Або (так часто буває при ендометріозах) – просто залишив частину патологічного процесу, бо там “складно і ризиковано”. Таких ситуацій я теж бачив десятки.

Всі ці епізоди об”єднує два моменти: “добрі мотиви” (лікар-краще-знає рятує пацієнтку від ризиків, бо та “не відає, що творить”). І повний ігнор принципу розуміння і згоди пацієнтки на те, що з нею відбуватиметься. Зрештою, пацієнти теж не завжди цим цікавляться. Кожна з вас хоч коли-небудь отримувала медичну допомогу. Ви змогли би впевнено відповісти, що було написано у інформованій згоді? Чи бодай пригадати момент її підписання?)
Репродуктологія ж - взагалі в цьому ключі особлива штука. Бо фізично ви здорові і почуваєтесь нормально, а зміни, що відбуваються, потенційно можуть перекреслити ваші плани на вагітність. Або навпаки.
Тому.
Ухвалюючи рішення про лікування, а особливо про операцію, пробіжіться по цих пунктах. І переконайтесь, що у вас є чітке розуміння:
а) діагнозу і чим це вам загрожує;
б) мети лікування\оперативного втручання;
в) варіантів подальших дій (зазвичай їх більше 1);
г) потенційних ризиків кожного сценарію (включно з бездіяльністю);
д) чи прописано це все у вашій інформованій згоді.
Відповідальність - це обтяжливо, я розумію. Стосовно здоров”я – ще й страшно. Але наслідки її перекладання можуть бути дуже болючими. І незворотніми.
Бережіть себе.