15/06/2026
"Спільна опіка означає, що дитина проживає розділену кількість часу в домі матері та в домі батька, а отже, дитина має дві домівки. У культурі, де дім за визначенням один, наявність двох домівок здається неможливою, внутрішньо суперечливою, а іноді - шкідливою.
Одна з моїх співрозмовниць, мати 7-річного хлопчика, який виховується в умовах спільної опіки, розповіла мені про свій візит до психолого-педагогічної консультації. Співрозмовниця звернулася туди у зв'язку з труднощами адаптації сина у школі, на що педагогиня сказала: «Ну що ж, не хочу вас оцінювати, але у дитини має бути один дім».
Важко не помітити в цій фразі натяку на те, що труднощі хлопчика у школі є прямою характеристикою того, що він виховується в умовах спільної опіки. І хоча моя співрозмовниця та її колишній партнер не поділяють цього переконання, їм було важко зовсім не перейматися думкою експертки. Вони злякалися і почали думати, що їм робити.
Зрештою вони вирішили, що відмова від спільної опіки була б поганою для їхнього сина, якому довелося б розлучитися з одним із батьків (а крім того, вони думали, з ким із них у такому разі він мав би жити і як їм це вирішити). Проте вони постановили, що один із них переїде, аби обидва доми були близько один до одного, і що вони складуть цілий список правил, які будуть однаковими в обох домівках, щоб у житті хлопчика змінювалося якомога менше.
Батьки, які запрошували мене додому, щоб я могла поспілкуватися з їхніми дітьми, часто при нагоді згадували про свою тривогу, про те, що вони самі не впевнені, чи правильно чинять і чи не шкодять своїм дітям. Траплялося й так, що вони говорили, ніби під час розставання шукали інформацію про поперемінну опіку, оскільки хвилювалися, чи не стане проживання на дві домівки травмою для їхніх дітей. Одна з мам у своєму листі висловила занепокоєння тим, що діти кажуть, ніби йдуть «до мами» або «до тата», але ніколи - що йдуть «додому». Якщо дім за визначенням один, то невже той, хто має два доми, насправді не має жодного?
Натомість діти та підлітки, з якими я спілкувалася, схоже, не поділяли цих побоювань і з абсолютною впевненістю стверджували, що мають дві домівки і в кожній з них почуваються однаково «як удома». Іноді один дім був для них «більше домом», але це залежало лише від часу, протягом якого дитина в ньому живе (наприклад, через те, що один із батьків часто переїжджав або переїхав нещодавно). Проблема з проживанням на два доми з'являлася лише тоді, коли дитина відчувала, що мусить за це виправдовуватися, що, на думку дорослих, яких вона зустрічає, у проживанні на дві домівки є щось не так, як мало би бути.
Діти розповідали мені про важкі сумки, які вони не люблять носити, або про те, як їх дратує, коли вони забувають щось потрібне. Водночас усі, з ким я спілкувалася, стверджували, що спільна опіка є найкращим рішенням після розлучення батьків, оскільки вона дозволяє зберегти однаково близькі стосунки з кожним із них."
Марія Рейманн, «Сім'я як спільна справа», фрагмент статті, що підсумовує дослідження поперемінної опіки
фото Ерік МакЛін
