08/07/2026
Богдана ЯНКІВ: «Важливо, якими ми зустрінемо Перемогу, і як будемо жити після неї».
Сімейний психолог та психотерапевт Богдана Янків добре знає війну не лише з професійного, а й з особистого досвіду — від початку повномасштабного вторгнення її чоловік, свободівець Ігор Янків став до лав ЗСУ – нині він на Донеччині. У розмові з Оленою Борзик пані Богдана розповідає про психоемоційні наслідки п’ятого року великої війни, кризу українських сімей, втому, тривожність і водночас — про силу, людяність та внутрішню стійкість, які допомагають українцям вистояти й не втратити себе.
— Пані Богдано, на п’ятому році повномасштабної війни як змінилися українські сім'ї? З якими проблемами у стосунках сьогодні звертаються до Вас найчастіше?
— Найчастіше звертаються зі словами: «Щось зі мною сьогодні не так». Або: «Щось не так із моєю дитиною, підлітком. Чи партнером, чи рідною людиною». Дуже часто це звучить саме так. Бо люди почали відчувати дуже різкі, кардинальні внутрішні та стосункові зміни.
До психолога ніхто не приходить хвалитися. Похвалитися можна серед колежанок, друзів чи однолітків. А до психолога приходять тоді, коли відчувають різке або поступове погіршення свого психоемоційного стану. Тобто людина каже: «Я пробую і те, і те, і те — нічого не допомагає. Не можу знайти вихід. Що робити? Куди йти? До кого звертатися?»
Іноді я одразу перескеровую людину до відповідних фахівців, бо бачу, що тут вже не моя компетенція, не компетенція психолога. Таке теж буває. Навіть після телефонної розмови можу сказати: «Це не до мене, потрібно звернутися туди і туди». Або, якщо людина не має на те фінансової можливості, я підказую, де можна отримати якісну безоплатну допомогу — залежно від її місця проживання, конкретної ситуації.
—Зараз найчастіше працюєте з тривожністю? У сім'ях військових тривожність впливає на стосунки?
— Не завжди. Працюю з цивільними, переважно, як сімейна терапія, вкрай рідко з військовими сім'ями. Часом люди, які живуть у тилу, де відносно тихо і рідко прилітає, переживають тривогу навіть сильніше, ніж сім'ї військових. Сім’'ї військових переважно більш мобілізовані.
Варто зазначити, що існує три види тривоги: Ситуативна — виникає у відповідь на стрес чи небезпеку й поступово минає. Особистісна тривожність — стійка риса, що проявляється постійним напруженням, хаотичністю думок і труднощами з концентрацією. Коригується психотерапією. Тривожний розлад — стан, який часто потребує психотерапії та медикаментозного лікування.
З будь-яким із цих станів можна працювати. Головне — вчасно звернутися по допомогу.
Якщо говорити про власний досвід, адже я дружина військового, то життя наповнюється величезною кількістю завдань. На дружині військового - і побут, і фінансові питання, і соціальні й юридичні справи — фактично все. До речі, військові нерідко не мають змоги суттєво допомогти фінансово – у них самих дуже багато витрат: житло, ремонти техніки, купівля спорядження. А ще вони звісно ж донатять.
…Моя ситуативна тривожність про життя компенсується завдяки індивідуальній психотерапії з супервізором, і завдяки багаторічному навчанню, як наслідок таки вмію лагодити в моментах і приборкувати цього "норовливого коня". Але, звісно, на загал тривожність впливає на стосунки.
…В тилу начебто все добре: тут відносно безпечно, є робота, поруч близькі люди. Але людина каже: «Мені зле. Я не можу впоратися. У мене паніка. Не сплю. Почалися проблеми зі здоров'ям, псуються стосунки з близькими, постійні сварки». Тобто дуже багато внутрішнього неспокою, хаосу, напруження. Це вже схоже на прояви тривожного розладу.
Як пояснювали нам психіатри, у яких я навчалася і з якими працювала, тривожний розлад часто стає основою для розвитку інших психічних розладів. Тому якщо людина думає: «Та нічого, само мине, я впораюся», але цей стан триває вже роками, а війна його хіба підсилила, то є великий ризик, що згодом можуть приєднатися й інші психологічні проблеми. До слова, саме таким ситуаціям присвячене моє навчання. Зараз я завершую п'ятирічну міжнародну програму з дитячої та юнацької психотерапії — це дуже цікавий австрійський проєкт.
…Війна не минає безслідно. За даними київської лікарні «Охматдит», приблизно 26–27% дітей віком до 10 років, а також підлітків 11–13 і 14–17 років уже мають клінічні прояви депресії або тривожних розладів. Йдеться про дітей, які переїхали до Києва зі східних областей — Донеччини, Харківщини, інших територій, що постраждали від війни. Ще близько 7% мають інші психічні захворювання — вже більш серйозні, патологічні.
Ці діти пройшли через окупацію, обстріли, насильство, втрати, — тож зрозуміло, що такий досвід не може минути безслідно. Важливо розуміти: їхній стан обумовлений не сімейними обставинами. Тобто причина не в тому, що відбувалося всередині сім'ї, а в тому, що дитина пережила ззовні. Саме цей травматичний досвід війни вплинув на її психоемоційний стан, тіло, розвиток цих захворювань.
– Зараз багато говорять про надію на наближення перемоги. Але водночас військові, мабуть, як ніколи втомлені. Як із психологічної точки зору поєднуються надія і таке глибоке виснаження? Що ми з цього можемо винести?
– Можемо винести те, що ми активно боремося, що не здалися. Це проявляється не лише фізично, а й у повсякденному житті. Ми відстоюємо свою мову — навіть за кордоном. Відстоюємо себе, своє життя, свою хату, свою землю, свою вулицю, своїх дітей. Саме на цьому ми зараз і тримаємося. Ми показуємо приклад того, що не можна здаватися. Це важливе психологічне налаштування — чинити опір усьому, що намагається нас підкорити чи знищити.
До речі, цікаве дослідження проводили у Львові у 2024 році серед підлітків. Воно показало, що приблизно до 20% дітей мали ознаки тривожних і депресивних станів. Хоча, здавалося б, Львів відносно далеко від фронту. Так, були вулиці й будинки, які постраждали від ракетних ударів, але більша частина міста лишень чула віддалені вибухи.
І тут є цікавий психологічний момент. Часом жах на відстані переживається навіть сильніше, ніж коли небезпека поруч. Бо коли вона поруч, людина починає діяти: ховається, рятується, шукає безпечне місце, робить конкретні кроки для свого захисту. А коли загроза ніби далеко, але постійно присутня, вона може породжувати ще сильніше відчуття тривоги. Тобто активуються наші базові програми виживання, адже людина від природи запрограмована на життя.
Подивіться на людей, які пережили концтабори. Багато хто з них, провівши там роки, потім доживав до 90 років. Чому так? Тому що в якийсь момент у них включилася внутрішня програма: «Я буду жити, попри все. Ти мене не зламаєш». Це величезна сила спротиву.
Я думаю, що на цю тему ще буде багато наукових досліджень. Зараз я не можу пояснити це все на рівні біологічних процесів, але вже сьогодні видно: у критичних умовах людина здатна активувати надзвичайно потужні захисні механізми, які допомагають їй вижити.
Але якщо ще до війни чи до травматичних подій були серйозні проблеми зі здоров'ям, то вони, звісно, загострюються. Як, наприклад, було у Шевченка: хвороби не з'явилися раптово, а посилилися через умови, в яких він жив. Тому людині дуже важливо мати хоча б базову підтримку: нормальне харчування, мінімально безпечні умови для життя, відсутність сирості й можливість хоч трохи відновлюватися. Це теж суттєво впливає на психологічний і фізичний стан.
— Під час війни відбувається дуже багато розлучень. Чому це так і як зберегти стосунки?
— Тому що війна — це велика багатошарова криза. Є особистісна криза людини, є сімейна криза, адже кожна сім'я проходить свої етапи, і є криза війни. Коли ці три кризи накладаються одна на одну, не кожна людина і не кожна пара здатні такий натиск витримати. Особливо якщо ще до війни у стосунках були конфлікти чи невирішені образи. Війна їх не прибирає — вона їх загострює.
Я умовно поділяю пари на два типи. Перші проходять кризу, роблять висновки й стають ще ближчими. Вони краще розуміють одне одного, більше довіряють, краще комунікують. Другі пари кризу не долають і розкол стосунку стає більшим, глибшим і руйнується. Або він до того руйнувався, а зараз це підсилило чи пришвидшило цей процес життя у війні. Якщо люди не вміють виходити з конфліктів, якщо постійно повертаються до старих образ, тягнуть минуле в сьогодення, — тоді стосунки починають руйнуватися.
— Що може допомогти українським сім'ям пройти цей період і не втратити віру в майбутнє?
— Віра в себе. Любов до себе — але не егоцентрична, а чесна. Бо саме така чесна любов до себе допомагає знайти чесні відповіді на запитання: чому це зі мною відбувається, чому я так реагую, чому я так чиню. І вже з цих відповідей починаються справжні зміни.
Коли ми чесно любимо себе, то так само чесно починаємо любити свого партнера, своїх дітей, свою країну. А коли любимо — зовсім інакше до цього ставимося. Хочеться бути ближчими: говорити своєю мовою, будувати добрі стосунки, підтримувати одне одного. Тоді навіть побут змінюється. Ми по-іншому дбаємо про свій дім, під'їзд, свою вулицю. Інакше вибудовуємо стосунки із сусідами, знайомими, людьми довкола.
На жаль, війна робить протилежне — вона загострює ненависть і ворожість. Така її природа. І саме тому так важливо свідомо обирати інший шлях. А найважливіше — не дати цьому перемогти себе.
– Ви нещодавно були з чоловіком у відпустці? Як відпочили?
– Ігор уперше за п'ять років зміг побувати у відпустці за кордоном. Ми дуже добре побули разом, відпочили. Це був зовсім новий досвід. Звісно, усе відбувалося з дозволу командира. Лише два тижні відпустки, після яких він знову повернувся на Донбас.
Але це був прекрасний час, який залишив прекрасні спогади. І мені здається, дуже важливо ловити в житті саме такі моменти. Якщо сьогодні у вас є можливість побути разом — наповнюйте цим себе, свої стосунки, своє життя. Проживайте цей досвід, засвоюйте його, нехай він залишиться з вами надовго — як джерело радості, тепла, спогадів і тієї життєдайної сили, яку ми вкладаємо насамперед у себе, а потім уже у свої стосунки. Бо чим ми себе наповнюємо — те й отримуємо. Зрештою, саме з цього ми й складаємося.
– Що, на Ваш погляд, ми зараз спостерігаємо в поведінці ворога?
– Ми бачимо, що ворог шаленіє, намагається зробити свої останні ривки. Але ми точно не здамося. А найголовніше — щоб після перемоги, а я переконана, що перемога України буде, - ми залишилися людяними одне до одного. Бо накопичилося багато взаємних претензій — наприклад між військовими й цивільними, багато болю, багато відчуття несправедливості.
Хотілося б, щоб ми навчилися більше чути біль одне одного. Щоб ми були трохи уважнішими, трохи дбайливішими. Бо люди, які мали поранення — і фізично, і психологічно, — набагато вразливіші. Хоч насправді ми всі поранені. Усі. Немає сьогодні в Україні людини — від немовляти до столітнього, — якої б ця війна так чи інакше не торкнулася.
Війна точно мине. Дуже важливо, якими ми зустрінемо Перемогу і як будемо жити після неї. Бо досвід інших країн показує, що після війни починаються не менш складні випробування. І це вже велике питання, над яким треба думати сьогодні.
Тому починати потрібно із себе. Робити щось для себе і для тих, хто поруч. Або хоча б не робити того, що нас руйнує. Іноді варто менше занурюватися в інформаційний шум, менше читати, менше тривожитися через те, на що ми не можемо вплинути. Це теж допомагає зберігати і психічне, і фізичне здоров'я.
– Що зараз проходить Україна? Кажуть, це і є наша трансформація на шляху до кращої сильнішої держави?
– Мені теж здається, що сьогодні Україна проходить процес переродження. Народжується щось нове, більш цілісне і сильне.
І тому я хочу «заразити» людей хорошим настроєм і вірою, що гармонія можлива навіть попри страшні події. Що переживши жахливий досвід, ми можемо не лише вистояти, а й переродитися, стати кращими. І мені дуже хочеться, щоб саме так і сталося після Перемоги.
Спілкувалася Олена БОРЗИК.
