14/08/2026
Хроніки…
Давно не писала.
Мабуть, тому, що втома стала надто великою, щоб її описувати словами.
Вона в очах людей, які йдуть вулицею.
У продавчині, яка сидить на касі. У баристи. У бабусі чи дідуся, які продають власну городину. У мами, що везе дитину у візочку, поки тато десь далеко на фронті — і теж виснажений до межі.
Вона майже в кожній консультації, у кожній розмові.
Ми говоримо про важкі переживання, тривожний сон, зниження життєвої енергії. Про те, як довго можна жити в напрузі, коли небезпека давно перестала бути чимось винятковим і стала частиною повсякденності.
Щодня в місті й районі є загиблі та поранені.
Зруйновані будинки. Побиті й спалені автомобілі.
Інфраструктура тримається завдяки неймовірним щоденним зусиллям тих людей, які попри все щоранку стають до роботи.
Водій, який розвозить хліб по магазинах.
Водій рейсового автобуса.
Водій фури…
Світла пам’ять.
Учора була страшна новина про машиніста потяга Одеса—Дніпро та його помічника.
Тут я провалилася.
Не змогла залишитися лише спостерігачем. Дозволила собі сумувати.
Розбите дронами відділення банку — вчора. Сьогодні ще одне. І ще одне — днями.
Здається, в місті вже немає жодного відділення, яке б не зазнало руйнувань.
Але вони відновлюються. І працюють.
Не залишилося, здається, жодної заправної станції, яка б не пережила ударів. Вони теж відновлювалися, ремонтувалися, знову відкривалися.
Але всьому є межа.
Для заправок вона настала.
Так само і для людей.
Є межа. І одного дня вона настає ще для когось.
Іноді мені здається, що кожен із нас подумки вже збирає валізу.
Але відкладає її.
Бо дуже хочеться вірити, що колись це все закінчиться.
Сьогодні ми знову прощалися з сім’єю, яка виїжджає.
Сумно.
Але я радію.
Бо ще в однієї сім’ї буде трохи спокійніше життя.
Діти в садочку бажали дівчинці, яка відвідувала наш садочок, гарного настрою, радості, щастя, хороших друзів і миру.
А вона сказала їм, що в її серці назавжди залишаться дружба і любов до них.
Коли прийшла мама, ми ще довго говорили. Наче ніхто не хотів ставити крапку.
Кілька разів обіймалися.
Домовлялися бути на зв’язку. Не соромитися просити про допомогу.
Це було дуже тепло. І дуже щиро.
Я згадувала тих, хто вже поїхав. Згадувала, як ми прощалися з кожним.
Згадувала наших співробітників, нашу команду, яка потроху «танула».
У кожному такому прощанні наче залишається шматочок душі.
А може, й не шматочок.
Може, навпаки — частинка тепла, яку ми залишаємо одне одному, щоб вона зігрівала на відстані.
Тому кожного разу я сумую.
І кожного разу радію.
Бо іноді любов — це не тримати людину поруч.
Іноді любов — це відпустити туди, де їй буде безпечніше.
Мене тримає робота.
І я вдячна собі за те, що маю сили працювати. Не тому, що я сильніша за інших. А тому, що мені є заради кого і заради чого це робити.
Думаю, кожного, хто залишається в місті, щось тримає.
Важлива справа. Люди. Відповідальність. Любов. Внутрішнє «треба».
І це «треба» вже давно не лише про себе.
Воно про інших.
Про те, що потребує твоєї відповіді.
Ми продовжуємо вперто тримати місто. Працювати. Допомагати. Підтримувати ЗСУ.
І, можливо, саме так — маленькими щоденними діями — ми й даємо свою відповідь війні.
Останнім часом я намагаюся ще більше часу приділяти малечі в садочку.
Багато малюємо фарбами й олівцями, ліпимо з пластиліну, конструюємо.
Чим більше працюють ці маленькі пальчики, тим більше можливостей у мозку розвиватися й упорядковувати пережитий досвід.
А яскраві кольори, рух, музика, сміх допомагають повертати дітям те, що війна постійно намагається забрати, — відчуття життя.
Діти дуже реагують на звуки.
Гучні, різкі, несподівані. Навіть тоді, коли це не вибухи.
Тому ми додаємо більше руху.
Більше сміху.
Більше радості.
Старші дошкільнята і молодші школярі грають у війну.
Конструюють із LEGO дрони, шахеди, зброю і те, що її збиває.
Боляче на це дивитися.
Але й забороняти такі ігри не можна.
Так вони переробляють те, що вбудовує в них реальність.
Ми лише додаємо правила:
направляти зброю на людей — не можна.
На автомобілі — не можна.
Ми не можемо забрати у них реальність війни.
Але можемо допомогти їм залишатися дітьми всередині цієї реальності.
Так і живемо.
Плекаємо надію.
Фільтруємо обіцянки.
Обмежуємо новини — кілька хвилин на день, а не весь день.
Ведемо групи.
Навчаємо і вчимося.
Працюємо.
Обіймаємо тих, кого ще можемо обійняти.
Відпускаємо тих, кому зараз безпечніше далеко.
І ростемо.
Навіть у цьому нашому дивному, затяжному, пролонгованому стресі.
Мабуть, зараз стійкість — це не про те, щоб не втомлюватися.
Не боятися.
Не сумувати.
Стійкість — це, можливо, про здатність знову і знову повертатися до життя.
До роботи.
До людей.
До дітей.
До любові.
До маленьких щоденних справ, у яких ми все ще можемо щось змінити.
І, попри все, залишати одне одному трохи світла.
Бо, можливо, саме з цих маленьких вогників і складається наша велика надія.
