Катерина Штефан, психолог в Одессе и он-лайн

15/08/2026

11/03/2026

Дейтинг і сором: чому додатки можуть поранити

У терапію в моїй практиці іноді приходять жінки 35–50 з несподіваним переживанням:
Дейтингові додатки починають викликати сором і сумнів у власній цінності.
І багато в чому це пов'язано не з ними, а з тим, як влаштовані додатки.

У живому контакті людина проявляється і приваблює безліч каналів: голос, гумор, погляд, енергію, інтелект, тілесність.

На сайті знайомств залишається майже лише фото, вік та кілька рядків тексту.

І виникає редукція:
жива людина перетворюється на вітрину.

До цього додається механіка алгоритмів: перегляди, рідкісні лайки, діалоги, що зникають.
Мозок легко зчитує це як мене не вибирають, хоча часто це просто пристрій системи.

А для жінок 35–50 це може потрапляти у дуже чутливе місце — період перескладання ідентичності: розлучення, зміни тіла, повернення до дейтингу, переосмислення себе.

І тоді важливо нагадувати собі:
відгуки у додатку — не об'єктивна оцінка вашої цінності.

Я знаю цю тему не лише як терапевт, а й з особистого досвіду.
Мій шлях у дейтингових додатках був непростим: із розгубленістю, паузами, питаннями до себе.
І при цьому успішним.
Свого партнера я зустріла саме там.
Точніше сайт став місцем, де ми дізналися про існування один одного.
А зустрілися ми вже в житті — набагато більший і живіший досвід.

Тому часто робота в терапії навколо дейтингу — це не так про «як швидше знайти стосунки», як про інше:
як не втратити себе в алгоритмах,
як не брати їх логіку на свій рахунок,
як зберігати гідність, цікавість і жвавість, зустрічаючись із невизначеністю.

Якщо ви зараз проходите цей шлях, можливо, вам теж знайомі ці переживання.
І тоді це може бути гарною темою для розмови. У терапії є місце, де можна розібрати цей досвід дбайливо та без оцінки.

А що з вами відбувається всередині, коли в додатку довго немає відгуку, які слова ви починаєте говорити собі?

26/02/2026

Іноді поруч із людиною важко не тому, що вона "складна", а тому що ми прийшли її переробляти.
З дуже гарною, майже благородною ідеєю.
Зробити його щасливішим. Спокійніше. Впевненіше. «Найкращою версією себе».
Більш зручною для нас.

Я часто чую: «Я думав, стану їй опорою і вона перестане турбуватися».
«Я вірила, що моє кохання його виправить».

За цим зазвичай стоїть не стільки любов, скільки дуже людська, але все ж таки нарцисична фантазія:
якщо його батьки не змогли, то зможу.
Вони недодали – а я додам.
Я долечу, довоспитаю, дозберу.
Начебто існує правильний стандарт людини.
І я знаю, яким він має бути.

Ця фантазія родом із дитинства, де нам усім хотілося, щоб світ був улаштований зрозуміло: є «як треба» — і тоді буде добре. І якщо інший не збігається з цим як треба, його можна підтягнути, пояснити, навчити.

Але за прагненням змінити іншого часто ховається зовсім не сила. А навпаки – труднощі витримувати власну свободу.
Свободу: — не рятувати, навіть коли дуже звуть;
- не погоджуватися на все, щоб зберегти близькість;
- Не ставати терапевтом своєму партнеру;
— залишатись у своїх межах, навіть якщо іншому в них некомфортно.

Іноді ми намагаємося змінити іншого саме тому, що самі не вміємо утримуватись у собі. Його тривога, залежність, уникнення чи емоційна гойдалка починають розмивати наші кордони — і тоді виникає бажання «полагодити» його, щоб стало легше нам.

Живий приклад — стосунки з людиною із вираженою тривожністю.

Якщо включитися в цю тривогу повністю, почати весь час заспокоювати, пояснювати, передбачати, страхувати, дуже швидко можна виявити, що живеш уже не своїм життям, а обслуговуєш чужу тривожну систему. Здається, що ти допомагаєш. Але насправді тривога тільки зміцнюється, а ти поступово втрачаєш себе.

Парадоксально, але в таких відносинах важлива дозована дистанція.
Не холодність, не відкидання — а здатність залишати іншому його переживання та його відповідальність із ними справлятися. Бути поряд, але не замість. Підтримувати, але не рятувати.

Це дорослий контакт.
Де дві людини не лікують одна одну, а зустрічаються такими, які є.

Ми всі складні.
Кожен має свої вразливості, способи захисту, емоційні «вузькі місця». Тому що ми живі.

І наші батьки були живі, неідеальні люди, які любили нас так, як вміли.

І людина, яку ми зустрічаємо, буде такою самою — зі своєю історією, а не заготівлею під наш проект.

Можна, звісно, все життя шукати ідеального партнера.
Такого, що не зачіпає наші ранимі місця, не турбує, не потребує внутрішньої роботи.

Але найчастіше це виявляється бігом по колу - спробою втекти від зустрічі з власною неідеальністю.

Відносини починаються не там, де ми знайшли «правильну» людину.
А там, де ми перестали намагатися зробити іншого правильно.
Катерина Штефан

22/01/2026

"Я- мачеха". Заметка об альтернативном родительстве. Приглашаю в свой телеграм канал.

Я - мачеха Хочется немного передохнуть от назидательного тона моих прошлых заметок (если у меня получится 🙂) и добавить чего-то личного. Так вот. В 46 лет мне «прилет....

15/01/2026

Запрошую у свій новоспечений телеграм - канал, де пробуватиму писати про те, що для мене важливо: дорослішанні, психотерапії, стосунках. А також про свої терапевтичні проекти.

https://t.me/kat_shtefan_psy/

Хочется начать мои терапевтические заметки с актуального: с РАДОСТИ. Радость — это не только чувство. Это НАВЫК. Умение, которому мы учимся или не учимся. У каждого ....

01/01/2026

Дорогой друг, коллега или просто человек, который случайно зашёл на мою страницу! 😊Пусть в новом году у тебя будет надежда — не громкая, а тихая и упрямая, та, что остаётся даже тогда, когда страшно.
Пусть будет смелость рисковать, пробовать, ошибаться и снова выбирать себя.
Пусть ты ценишь свои маленькие шаги — именно они создают путь, даже если интроекты шепчут, как «надо» и «правильно».
Пусть у тебя хватает силы идти своим путём, а не чужими ожиданиями.
Пусть будет легко просить поддержку и радостно давать её, зная, что рядом есть люди, с которыми можно быть живым и настоящим.
И пусть ты радуешься жизни в её простых и вечных проявлениях:
шуму моря, который напоминает о бесконечности,
теплу солнца на коже,
вкусу утреннего кофе,
и тёплому взгляду близкого человека, в котором можно отдохнуть.
С Новым годом.
Пусть он будет твоим 🤍
И до возможных терапевтических встреч в этом году❤️

08/11/2025

Запрошую вас у терапевтичну групу, де можна бути не тільки в ролі того, хто допомагає, а й просто у людині, зі своїми почуттями, потребами, вразливістю.
За середами двічі на місяць з 10.00 до 13.00 по Києву.
Години йдуть в заліковку в навчальних гештальт-програмах.

Ця група — простір для тих, хто вже знайомий з терапією, хто вміє бути в усвідомленні, але хоче глибше відчути себе в контакті з іншими: групою, полем, відносинами.

Ми будемо досліджувати,
як вибудовується контакт і що йому заважає;
- як проживаються відмінності, недосконалості та взаємний вплив;
— де межа між професійною стійкістю та людською чутливістю;
— як залишатися живим і сьогоденням, навіть якщо хочеться «знати» та «тримати».

Для терапевтів це можливість повернутися до себе, оновити чутливість, відновити жвавість, яку іноді втрачаєш багато підтримуючи інших.
Для досвідчених клієнтів крок далі, туди, де можна вчитися бути собою серед інших, не ховаючись і не рятуючи.

Я гештальт-терапевт, живу і працюю на Лазурному березі Франції. Люблю свою професію і тим самим залишаюсь «шевцем з чоботями»: продовжую розвиватися, жити, відчувати, бути в реальних відносинах — і ділитися цим досвідом.

Запрошую вас у процес, де можна зустрітися з собою та з іншими — без поспіху, без вимог, з повагою до вашого темпу та вашого способу бути.

13/10/2025

Автор ідеї: Елізабет Фарреллі - письменниця, викладачка.
Адаптація тексту-моя.

Щоранку, дивлячись на сонних молодих людей, які поспішають до корпоративного «зомбіленду», я думаю про головну брехню, в яку ми змусили себе повірити: ніби кожен має бути щасливим. Це і є найгірша послуга, яку ми надаємо своїм дітям – не лише дорогі квартири та не лише забруднена планета, а ще й ілюзія, що щастя – природний стан людини. Ми робимо себе нещасними, тому що поплутали поняття.

Нам вселяють, що щастя можна отримати через споживання: якщо отримати бажане будеш щасливий. Але бажання нескінченні, задоволення скороминуще, і чим більше їх виконуєш, тим сильніша порожнеча. Між щастям та насолодою немає рівності. Більшість наших прагнень не до речей, а до визнання. Ми хочемо не сумочку чи машину, а захоплені погляди. Уявіть, що ніхто не дізнається про ваш успіх — чи він залишиться бажаним?

Колись скромність вважалася чеснотою, а гординя — пороком. Тепер все навпаки: якщо подія не потрапила до соцмережі, здається, що її не було. Ми живемо заради лайків, а не заради досвіду. Звідси депресії, самотність, суїциди.

Філософи ще тисячі років тому знали, що щастя народжується не із задоволення, а із сенсу. Платон і Аристотель вважали, що тільки доброчесне життя робить людину щасливою. Роберт Бертон писав: «Не будь самотнім, не будь без діла». Щастя приходить, коли ми виходимо за межі себе і стаємо частиною чогось більшого.

Реймонд Телліс виділяв рівні бажань: їжа, задоволення, статус і, нарешті, духовність та місія. Лише на верхньому рівні можливе стійке щастя — те, що народжується із пошуку сенсу.

Щастя не продається і не приходить разом із виконанням бажань, покупками чи короткою насолодою.

Не право і обов'язковий стан, а побічний ефект пошуку сенсу. Бути сумним – не помилка, а частина шляху.

Справжнє щастя над задоволення дитячих бажань. І людина, і культура дорослішають, проходячи шлях від найпростіших насолод до пошуку високої мети. І лише тоді приходить справжнє задоволення.

Не обов'язково гнатися за кар'єрою — варто шукати те, у що по-справжньому повірити. І тоді, щастя можливо стане тим гостем, якого приємно приймати, і не страшно проводити на якийсь час.

Запрошую у терапію вчитеся приймати себе різним❤️