24/02/2026
Зі мною такого не станеться
Не кожне горе стає травмою психіки. Сьогодні я думаю про те, що допомагає людині зберегти себе ментально цілою у воєнний час.
Разом із уявленнями про світ ми маємо уявлення про себе в цьому світі. Ми плануємо завтра і себе в ньому. Травма розриває час. Завтра стає неможливим для осягнення, воно жорстоке, його ні з ким витримати, і Я не уявляє себе в ньому.
Психіка, щоб не зруйнуватися повністю, використовує фрагментацію пам’яті. Розриває тяглість часу. Наче вирізає ножицями кіноплівку олдскульного кіно. Але цей відтинок плівки не знищений, він просто чекає свого моменту, щоб виринути з глибини. І чекає стосунків, в яких це можна прожити.
Сьогодні зранку я дивилась на Нетфлікс українське кіно. Події розгорталися в офісі бізнес-центру де я колись працювала. Я згадала те, про що тривожилась тоді. Жорсткі дедлайни, неможливість встигнути вчасно зробити роботу чи якісь проблеми в комунікації з керівником. Я озирнулась назад до того, що вибивало мене з рівноваги і посміхнулась із тугою. Така крихкість. Я пишу тут не з метою знецінити проблеми того часу чи загалом, а щоб помітити здатність психіки до зростання.
Чотири роки тому, я була на останніх місяцях в очікуванні другої дитини. Ми виїхали 8 березня, і десь у Вінницькій області, чоловіки на блокпосту подарували мені гілочки котиків. Привітали зі святом, а я щиро спитала: з яким? Здатність моєї психіки до чутливості не була доступна в ті дні. Але вона не переставала бути. Хіба не котики на гілочці верби можуть її символізувати? Тоді, коли я працювала в офісі я не могла уявити якою міцною стану. Що доведеться мені пройти, й те, що вдається проходити зараз.
Чуйність, чутливість до себе можлива поруч із силою. Людська психіка гнучка, як і гілки верби з її котиками. Особливо, коли є до кого притулитися.
🫂🎞️🪴
