Ірина Куратченко - психоаналітикиня, супервізорка, судова експертка

11/05/2026

🇺🇦Робота правоохоронців у справах, де постраждалими є діти, а особливо у справах проти статевої свободи та статевої недоторканості дитини — потребує не лише професійних юридичних знань, а й високого рівня психологічної компетентності.

‼️Адже дитина, яка пережила насильство, часто говорить не прямо, може плутатися в деталях, боятися, соромитися, уникати контакту або реагувати емоційно зовсім не так, як очікують дорослі. І саме від того, наскільки фахівець розуміє особливості дитячої психіки, вплив травми, механізми страху, замовчування та захисних реакцій — залежить безпека дитини та якість подальшого розслідування.

📒Тому надзвичайно важливими є знання та навички:
• чутливої комунікації з дітьми;
• недопущення повторної травматизації;
• проведення опитування без тиску та навіювання;
• розуміння вікових особливостей пам’яті та поведінки дитини;
• розпізнавання травматичних реакцій;
• дотримання дитиноцентричного підходу у взаємодії.

📋Такі тренінги — це не просто навчання. Це внесок у формування системи, в якій дитина у складній ситуації може бути почутою, захищеною та не залишитися наодинці зі своєю травмою.

Щира подяка ГПО "Егіда-Запоріжжя"за послідовну та системну роботу у розвитку професійних навичок представників правоохоронних органів, підтримку міжсекторальної взаємодії та увагу до теми захисту дітей.

Саме через такі ініціативи формується більш чутлива, професійна та дружня до дитини система реагування.

07/04/2026

Одна з тем, яка дуже часто приходить у терапію, - страх знову бути «недостатнім».
⠀
Дуже часто за тривогою, сумнівами в собі й постійним внутрішнім напруженням стоїть один знайомий патерн.
⠀
Дитинство, у якому мало звучало «ти добре впорався/впоралась»,
але часто було -
«можна краще»,
«чому не так, як…»,
«подивись на інших».
⠀
Зовні це виглядає як стимул до розвитку.
А всередині дитини формується інше:
⠀
👉 очікування критики за будь-який крок
👉 відчуття «я недостатньо хороший/хороша»
👉 постійна внутрішня напруга
⠀
З часом це стає внутрішнім голосом.
І вже не потрібно зовнішнього оцінювання -
людина сама починає безкінечно перевіряти себе.
⠀
У голові з’являються нескінченні сценарії:
«а якщо так - треба зробити ось так…»
«а якщо буде не так - тоді ось так…»
⠀
Це виснажує.
⠀
І щоб хоч якось з цим впоратись,
психіка обирає знайомий спосіб -
уникати.
⠀
Менше пробувати.
Менше проявлятись.
Менше ризикувати.
⠀
Бо кожен крок -, це потенційно знову
про критику, сором і напругу.
⠀
І тоді життя ніби звужується.
⠀
У психотерапії це один із найскладніших сценаріїв.
Бо це не просто думки -
це спосіб бути з собою, який формувався роками.
⠀
Разом з клієнтом ми проходимо довгий і дуже обережний шлях:
⠀
▫️ вчимося помічати цей внутрішній критичний голос
▫️ відділяти його від себе
▫️ поступово знижувати рівень внутрішньої вимогливості
▫️ повертати досвід «я можу бути достатнім/достатньою»
▫️ витримувати помилки без руйнування самоцінності
▫️ і дуже маленькими кроками — знову дозволяти собі діяти
⠀
Це не швидкий процес.
Але це той шлях, на якому
з’являється більше свободи,
менше страху
і більше живого контакту з собою.
⠀
Іноді найбільша підтримка, яку ми можемо собі дати -
це не «робити краще»,
а перестати себе постійно виправляти.

29/03/2026

✨ Чому іноді нічого не хочеться? Можливо, справа в дофаміні
⠀
Люди не завжди «ліниві» чи «немотивовані».
Іноді справа в тому, що життя починає будуватись переважно на швидкому дофаміні.
⠀
⚡️ Швидкий дофамін — це те, що дає миттєве задоволення:
скролінг соцмереж, солодке, серіали, покупки, постійне переключення уваги.
⠀
Він швидко стимулює,
але так само швидко виснажує.
⠀
І тоді може з’являтися стан, коли: - звичайні речі вже не радують
- мотивації все менше
- відпочинок не відновлює
-, всередині з’являється порожнеча.
⠀
🌿 Повільний дофамін працює інакше.
⠀
Його дають речі, які не завжди приносять яскраве задоволення одразу, але формують глибше відчуття наповненості:
- рух
- навчання
- творчість
- жива розмова
- завершення справ
-процес, у якому є сенс
⠀
Він тихіший.
Але саме він часто повертає відчуття життя, стійкості й внутрішньої опори.
⠀
💬 Важливо не відмовлятись від усього «швидкого».
Питання - не в заборонах, а в балансі.
⠀
Бо коли в житті залишається тільки швидкий стимул,
психіка поступово перестає відчувати глибше задоволення.
⠀
🧩 Іноді варто спитати себе:
Що наповнює по-справжньому, а не лише відволікає?
Що дає короткий сплеск, а що - відновлення?
Чого зараз у житті більше: швидкого чи повільного дофаміну?
⠀
🌱 Іноді турбота про себе - це не ще одна швидка «приємність».
А повернення до того, що дає сенс, глибину і живий контакт із собою.

27/03/2026

Чому так важко інтегруватися за кордоном, навіть коли “все вже налагодилось”

У роботі з жінками, які виїхали з України, я часто чую тихий, але дуже болючий досвід:

“Я ніби втратила себе.”

В Україні було життя, в якому вони вже відбулися.
Професія, досвід, визнання, відчуття опори на себе.

Після переїзду багато з них не просто адаптувались -
вони взяли на себе величезну роботу: заново зібрати життя родини.

Житло. Документи. Школа для дітей. Виплати. Побут.
Постійна організація, відповідальність, напруга.

І в цьому процесі їхнє професійне життя часто відкладалося “на потім”.
Не тому, що воно не важливе-
а тому, що не залишалося ресурсу.

Минають роки. Життя стабілізується.
І в якийсь момент жінка озирається і бачить: вона весь цей час тримала всіх - але не жила своє життя.

І тоді з’являється інше відчуття: “Я не маю сил починати з нуля.”

Бо почати спочатку - це не просто знайти роботу.
Це:
- втрата статусу
- необхідність підтверджувати кваліфікацію
- мовні обмеження
- відчуття, що ти вже не там, де була

І це боляче б’є по самоцінності.

До цього додається постійний фон тривоги: війна триває, хвилювання за близьких не зникає.
Психіка залишається в напрузі, навіть коли зовні “все нормально”.

Тому часто справа не в тому, що людина “не інтегрувалась”.
А в тому, що її ресурси довгий час ішли на інше -
на виживання, адаптацію, підтримку родини.

І в якийсь момент на себе вже просто не вистачає сил.

Саме тут можуть з’являтися депресивні стани -
як реакція на втрату, втому і відчуття внутрішньої межі.

В чому вихід?

Не в тому, щоб змусити себе “почати заново”.
А в тому, щоб спочатку визнати: ці роки не були втраченими.

Це була складна, важлива робота - тримати, відновлювати, створювати опору для інших.

І, можливо, зараз не про повернення “як було”.
А про дуже поступове, дбайливе повернення до себе.

Без тиску. Без сорому за паузу.
З новим темпом і новими опорами.

Бо правда в тому, що ці жінки не “не інтегрувалися”.

Вони взяли на себе найважче -
інтеграцію всієї родини.

І, можливо, саме тепер для них настає час потроху повертатися до себе.

24/03/2026

Останнім часом часто повертаюся до думок після зустрічей із клієнтом…
⠀
Його життя - як добре налаштована система.
Робота - по годинах.
Фізичні вправи - за графіком.
Англійська - регулярно.
Психолог - стабільно.
Відновлення - заплановано.
⠀
В кінці дня - внутрішня «галочка»: виконано ✔️
⠀
І справді - є результат. Є рух. Є досягнення.
Але поруч із цим - майже немає відчуття життя.
⠀
Бо коли все стає планом, часто це не лише про дисципліну.
Це може бути дуже витончена форма захисту від тривоги.
Контролювати. Передбачити. Встигнути. Не дати собі «розсипатися».
⠀
І тоді виникає інше питання:
а де в цьому всьому - «хочу», «відчуваю», «мені зараз потрібно»?
⠀
Коли людина живе лише через «треба», вона поступово втрачає доступ до власних потреб.
Вона ніби функціонує - але не проживає.
⠀
І тут немає простої відповіді.
Бо інколи така стратегія справді допомагає вистояти.
Структура може рятувати, коли всередині багато хаосу.
⠀
Але якщо залишатися тільки в ній - життя починає втрачати смак.
⠀
Можливо, справа не в тому, щоб повністю відмовитися від контролю.
А в тому, щоб навчитися бути поруч зі своєю тривогою -
не лише стримувати її, а розуміти і витримувати.
⠀
Не «витримати за будь-яку ціну»,
а навчитися керувати своїм станом, не втрачаючи себе.
⠀
Бо справжня стійкість - це не тільки про контроль.
Це ще й про здатність відчувати.
⠀
І дозволяти собі жити не лише правильно -,
а й по-справжньому.

20/03/2026

Професійні зустрічі інколи стають чимось більшим, ніж просто обміном інформацією. Вони допомагають краще зрозуміти, як саме кожен фахівець може бути корисним людям, які пережили незаконне позбавлення волі, тортури, насильство та інші тяжкі порушення прав людини.
⠀
Саме такою для мене стала зустріч, організована ГПО «Егіда-Запоріжжя», для цивільних осіб, які були насильно позбавлені волі на тимчасово окупованих територіях.
⠀
За кожною цифрою статистики - людське життя, розділене на «до» і «після». І саме тому так важливо говорити не лише про статус, виплати чи алгоритми допомоги, а й про те, як фахово зафіксувати наслідки пережитого.
⠀
У цій темі я можу бути корисною і у своїй ролі судової експертки, яка проводить судово-психологічні експертизи та допомагає фахово зафіксувати наслідки пережитого.
⠀
Це не просто опис емоційного стану людини. Це процесуально значуще психологічне дослідження, яке проводиться відповідно до законодавства та з використанням зареєстрованих методик. Зокрема, у практиці застосовується Методика психологічного дослідження у справах щодо заподіяння моральних страждань особі та відшкодування моральної шкоди, зареєстрована в Реєстрі методик Міністерства юстиції України за № 14.1.75.
⠀
У таких справах ми не починаємо з питання грошей.Ми починаємо з головного:
▪️ чи є психічні страждання
▪️ який їхній зміст
▪️ наскільки вони інтенсивні та тривалі
▪️ як саме вони пов’язані з пережитими подіями
⠀
Йдеться про цілком конкретні наслідки: страх за життя, безпорадність, приниження, втрату відчуття безпеки, тривожність, замкнутість, зміни поведінки, порушення звичного життя.
⠀
Завдання експерта — не «оцінити біль у грошах», а професійно встановити, яких саме психічних страждань зазнала людина, якою є їхня тяжкість і який причинно-наслідковий зв’язок із пережитим.
⠀
А вже потім ця психологічна оцінка може бути переведена у правову площину.
⠀
Для мене цінність цієї роботи саме в тому, що вона допомагає не лише говорити про біль, а й фахово його засвідчувати. Бо для багатьох постраждалих надзвичайно важливо, щоб їхній досвід не залишився лише особистим болем. Щоб він був названий, досліджений і врахований у правовому полі.

16/03/2026

13/03/2026

Останнім часом я часто повертаюся до думок, які залишаються зі мною після зустрічей із клієнтками, що нещодавно пережили розлучення або болісний розрив стосунків.
⠀
Про те, як розрив із коханою людиною може ставати не лише втратою близькості, а й глибоким ударом по самооцінці жінки. Навіть тоді, коли вона успішна.
⠀
Коли має бізнес, запускає нові проєкти, багато витримує, багато створює.
⠀
Коли вона розумна, красива, перспективна, професійно реалізована.
⠀
Зовні така жінка може виглядати сильною і зібраною.
Але всередині розрив із коханим чоловіком інколи переживається як руйнування дуже важливої внутрішньої опори.
⠀
Особливо тоді, коли поруч із втратою є знецінення.
Коли той, чия любов була значущою, проявляє холод, дистанцію, владу, приниження.
⠀
Коли розрив супроводжується не просто болем прощання, а досвідом емоційного відкидання.
⠀
У такі моменти страждають не лише почуття.
Під удар потрапляє саме переживання власної цінності.
⠀
І тоді всі зовнішні досягнення можуть ніби втрачати силу.
⠀
Успіх не заспокоює.
Робота не рятує.
Нові проєкти не закривають ту внутрішню рану, яка відкривається від питання:
якщо мене знецінила людина, яку я любила, то що це говорить про мене?
⠀
У терапії ми часто стикаємося з тим, що жінка в такому стані починає дивитися на себе очима того, хто її поранив.
⠀
І поступово чужий погляд стає внутрішнім голосом.
Голосом, який підважує її красу, силу, розум, жіночність, значущість.
⠀
Це дуже болісний процес.
Але в ньому немає слабкості.
У ньому є глибина прив’язаності, потреба в любові, визнанні, близькості, виборі.
⠀
Розрив торкається не лише стосунків.
Він часто торкається давніших внутрішніх шарів:
страху бути покинутою,
болю неприйняття,
потреби бути достатньою для важливого іншого.
⠀
Саме тому навіть дуже сильна, зріла, соціально успішна жінка може переживати себе так, ніби все в ній зруйновано.
⠀
І тут мені хочеться сказати важливе.
Знецінення з боку іншої людини не є об’єктивною правдою про вашу цінність.
⠀
Розрив не скасовує вашу значущість.
Відкидання не визначає, ким ви є.
⠀
Після таких історій часто потрібен час, щоб не просто оговтатися, а відновити зв’язок із собою.
⠀
Повернути собі право відчувати.
Право сумувати.
Право бути вразливою.
І водночас право не визначати себе через погляд того, хто не зміг любити дбайливо.
⠀
Мабуть, одна з найважливіших робіт після болісного розриву - це поступово вийти з полону чужого знецінення і знову спертися на власне відчуття себе.
⠀
Не швидко.
Не через силу.
А бережно і чесно.