09/06/2026
🌱 Як уникати формальностей і шукати нові формати та форми вшанування пам'яті? Відповіді на ці та інші питання лунали під час дискусії “Як зберігати пам’ять живою та гідною”, яка відбулася нещодавно у Музеї Майдану.
🗂️ Зібрали для вас ключові тези учасниць та учасників дискусії. Читайте, аналізуйте й діліться своїми думками.
💬 Тетяна Смогоржевська, дружина загиблого Героя Івана Смогоржевського:
“На школі, де навчався мій чоловік, висить меморіальна дошка на його честь. І я дивилася на неї й запитувала себе, що будуть відчувати учні, проходячи повз. І вирішила сказати дітям, щоб вони не дивилися на меморіальні дошки із сумом. Просто дивіться, що от такі хлопці гарні, усміхаються. Проходьте й думайте: ці люди навчалися у нас у школі, і я так пишаюся цим. Хай живуть своє життя, навчаються, а ми їм просто показуватимемо приклад, як вшановувати своїх героїв”.
💬Олена Заєць, мати зниклого безвісти Героя Сергія Зайця:
“Ми в школі з дітьми розглядали історію жителя Немирова Михайла Мостового. Йому було 15 років, коли він вибрався з голокостної ями. А його рідних розстріляли в Райгороді. І діти задумалися. Як цей хлопчик виріс, здобув освіту і робив усе, щоб пам'ять про його родину не зникла. Він ставив пам'ятні знаки, тому що знав, що держава ніяк його не підтримає. Це замовчувалося в радянські часи. І коли мої старшокласники це проговорили, а в мене тоді була гостра фаза втрати, я зупинила себе. Тому що в людини є вибір. У такі моменти ти обираєш шлях страждань і знецінення всього того, що зробили твої рідні заради твого життя, чи ти його продовжуєш. Тому живий контакт із якимись конкретними історіями, з прикладом — він працює. Діти стали випускниками, пишуть, телефонують, питають і згадують. Головне — не лише формальний підхід. Як хвилина мовчання — постояли і розійшлися. Має бути життєвий приклад”.
💬Крістіна Бут, голова ГО “Бути” та кураторка виставки “Квіт пам’яті”:
“Тут у залі є Наталія Ільїна, голова ГО “Голоси тиші”. Нещодавно вона організувала в Бучі акцію “Матч очікування. Кожен голос рятує”. Це був захід, присвячений пам'яті безвісти зниклих. Пані Наталя в символічній формі показала тих, на кого ми чекаємо. Це був стадіон “Ювілейний” у Бучі, і там було 500 порожніх місць, на які поклали бронежилети, поруч стояли берці. І була фотографія зниклого безвісти героя та останнє повідомлення, яке людина написала своїй матері чи коханій, чи дитині. Крім того, там ще була стіна очікування, на якій кожна людина могла залишити свої записки. Для мене найбільш болісним було бачити, що там писали маленькі діти: “Тату, я чекаю”. Як на мене, то це один із таких прикладів, коли це зроблено людиною, яка сама проживає невизначену втрату, для якої це теж боляче і зрозуміло. І це дуже включає: багато людей ішли, тому що думали, що це щось про футбол. А потім виявилося, що це про складне, але вони залишилися. Тому мені здається, що для вшанування пам'яті з-поміж іншого важливими також є нестандартний підхід, неочевидне бачення".
💬 Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності:
“Раніше у багатьох країнах був такий загальний підхід після Другої світової війни, коли герої подавалися знеособлено, війна показувалася в музеях як війна технологій, зброї. Це були цифри, статистика, танки, битви, але не було людини, не було героя. Не було жертви, бо коли ми говоримо про війну, то це не лише про героїв, це і про жертв. Не було реальних свідчень. Тобто через це знеособлення втрачалася людина, її реальний досвід, її бачення війни. Подавалася чорно-біла історія. Сьогодні підхід дуже змінився. Найбільші музеї світу в Лондоні, Парижі, Берліні вже показують цю війну зовсім інакше. І я думаю, що для того, щоб уникнути формальностей, нам треба розвивати оцю культуру пам'яті, де люди усвідомлюватимуть важливість пам'ятання. І тоді, напевно, жоден зініційований або громадською ініціативою, або рідними, або владою меморіал не викликатиме конфліктів і не буде формальним".
💬 Гаяне Авакян, журналістка, співзасновниця платформи пам’яті “Меморіал”:
“У День вишиванки ми прийшли на Алею Героїв у Солом’янському районі, чекали на журналістів. І побачили, як туди зайшли, тримаючись за руки, діти (десь третій-четвертий клас). У них у руках по дві гвоздики. І в мене такі флешбеки з дитинства, яке я в Бахмуті провела, коли нас на 9 травня водили на обеліск із цими гвоздичками. Але це була перша моя реакція. Я побачила, як учителька підводить дітей до портрета на Алеї Героїв і починає говорити: “Це був мій учень, він навчався у нашій школі”. І тут уже звучить зовсім не радянська і дуже чутлива історія. Формальність може зникнути тільки тоді, коли кожен із нас зможе це вбити в собі. І не ставитися формально, навіть якщо це захисна реакція чи патерн поведінки, який нам передали ще з Радянського Союзу”.
📌 Проєкт “Жива пам’ять: Проєкти спадку Героїв” організовується у межах програми “Спадщина: простір для роботи” за підтримки ГО “Спільнота Мистецького арсеналу” та Програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
