23/07/2026
Довіра, що лікує: 10 років поруч з пацієнтами
Десять років праці сімейним лікарем в одному медичному закладі – це не просто цифра. Це тисячі прийомів, сотні пацієнтів, безліч непростих рішень і щоденна відповідальність за найдорожче – людське здоров’я. Саме таким шляхом йде сімейна лікарка Оксана Федорова, яка стала для багатьох родин не лише медичним фахівцем, а й людиною, якій довіряють найцінніше. Напередодні професійного свята – Дня медичного працівника і 10-річного ювілею роботи в КНП ««Знам’янський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» ми поспілкувалися з лікаркою загальної практики сімейної медицини Оксаною Василівною Федоровою про вибір професії, виклики, довіру, набутий досвід, підтримку та багато іншого.
- Оксано Василівно, що для Вас особисто значить бути сімейним лікарем? І чия оцінка є найвагомішою – колег, керівництва чи пацієнтів?
- Для мене сімейна медицина – це не лише професія. Це можливість бути поруч із людьми у найважливіші моменти їхнього життя, допомагати зберегти здоров’я та підтримувати тоді, коли це необхідно.
Мабуть, вагомішою є оцінка все-таки пацієнтів, для яких дуже важливо, якщо лікар пам’ятає не лише його самого, а й його історію хвороби, лікування. Так з’являється довіра, а це в нашій роботі – один із головних аспектів. Звісно, важлива й оцінка керівництва, яке поважає й цінує медичних працівників, які працюють професійно, важлива й думка колег, бо ми ж працюємо спільно, дбаючи про здоров’я пацієнтів, яких у кожного сімейного лікаря близько 2 тисяч осіб. На жаль лікарів недостатньо, тому укладаємо декларації понаднормово, щоб мешканці мали можливість отримувати безкоштовну медичну допомогу – такі реалії життя.
- Коли і чому обрали професію лікаря, ніколи не шкодували?
- Професія лікаря – це не просто фах, це моє покликання, тож ніколи не шкодувала. Обрала її собі ще в дитячому садочку. От так із дитинства мріяла бути лікарем, про жодну іншу спеціальність ніколи й не думала. Тож після школи вступила до Української медичної стоматологічної академії м.Полтава (зараз університет), яку закінчила у 2014 році, інтернатуру пройшла у Знам’янському центрі первинної медико-санітарної допомоги, а з 1 серпня 2016 року розпочала свою трудову діяльність як лікар загальної практики сімейної медицини. Працювала кілька місяців під час відпускної кампанії, а потім поїхала в село Богданівку, де очолила сільську амбулаторію.
- Як справилися із цим випробуванням, адже довелося не лише лікувальною справою займатися, а й вирішувати господарські проблеми?
- Я на той час вже мала досвід роботи й у терапевтичному відділенні, тож можу порівняти роботу в міській лікарні, у сільській амбулаторії і в стаціонарі.
Коли прийшла в Богданівську амбулаторію, де велика дільниця, я не знала з чого почати як керівник підрозділу. І хоч мала в підпорядкуванні лікаря педіатра, усвідомлювала, що рішення приймати доведеться саме мені. Хто, куди, як? Вирішення усіх питань мене загартувало і вдосконалило. Коли пройшла цю «школу», позбулася страху до прийняття рішень. Тож я вдячна долі, що пройшла цей шлях, що я надалі удосконалюю свої професійні навички у КНП «Знам’янський міський центр первинної медико-санітарної допомоги», куди знову повернулася через три роки.
- Чи запам’ятався якийсь особливий випадок у перші роки лікарської діяльності?
- У Богданівську амбулаторію я прийшла у жовтні 2016 року, а вже через 7 місяців відбулася акредитація нашого закладу. З одного боку, це була довіра керівництва – в мені побачили потенціал, що можу поділитися своїм досвідом і маленькими здобутками – капітальним ремонтом, впорядкованою документацією, тощо. Я впоралася, і це додавало сил і бажання працювати, не зважаючи на щоденні поїздки, які втомлювали фізично (але тут був і приємний момент – саме дорогою до Богданівки познайомилась із майбутнім чоловіком), залишилися дуже гарні, приємні спогади про цей період моєї професійної діяльності.
- Як вплинула на вас медична реформа, в чому довелося перебудовуватись?
- Зміни відбулися, починаючи із запису на прийом – для цього треба був час, щоб звикнути, ряд інших нововведень. Ти розумієш, що потрібно рухатися уперед, бо рух – це життя. Хочеш – не хочеш, маєш виконувати, щоб іти в ногу з часом.
- Що найбільше приносить задоволення в роботі?
- Що до тебе йдуть люди. Значить є довіра, є контакт і взаєморозуміння. Дивно, коли їх немає – іноді й таке буває!
- А які моменти є найскладнішими?
- Коли під час великих прийомів трапляється кілька важких випадків одночасно, коли потрібно приділити увагу всім одразу. До маломобільних пацієнтів із другого поверху спускаюсь на перший, у цей момент хтось є на прийомі, тож необхідно диференціюватися, визначити хто потребує термінової допомоги, а хто може зачекати. Дорогою обдумуєш чергове рішення, а тебе перепиняють із запитаннями в коридорі. У таких випадках хотілося б більше розуміння від пацієнтів.
- З якими проблемами пацієнти звертаються найчастіше?
- Найперше місце – захворювання серцево-судинної системи. На жаль, інфаркти, інсульти дуже помолодшали у віці – це дуже важко. Почастішали онкологічні, алергічні захворювання, періодично-сезонні інфекції.
- Чи пам’ятаєте історію зі своєї лікарської практики, яка вас найбільше вразила?
- Так. Коли ще я була на інтернатурі, мала доволі молоду пацієнтку (близько 40 років), переселенку з Донецької області, в якої було інфекційне захворювання, пневмонія, плюс психічні розлади, а згодом підтвердився ще й туберкульоз. Мене вразила її життєва історія, однак пацієнтка не була агресивною, навпаки з таким «букетом» хвороб була дуже доброзичливою, легкою у спілкуванні. Ми її перевели на лікування в інший спеціалізований заклад, але ця жінка попри пережите, залишилася прикладом людяності.
- Наскільки важливою є довіра між лікарем і пацієнтом?
-У мене було кілька випадків, коли доводилося ставити крапельниці на дому, бо пацієнти, довіряючи мені на 100 відсотків, прохали прокапати їх удома в тяжких випадках і запевняли мене, що все буде добре. Це дуже приємно, але сивини може додатися.
- Раніше ми навіть уявити не могли, що лікар може консультувати по телефону. З якими питаннями звертаються?
- Це, здебільшого, ті пацієнти, яких я добре знаю. Бувають моменти, коли вони не можуть прийти на прийом особисто, але потребують лікування, підтримання стану здоров’я., чи інші консультації. Але я завжди попереджаю: в разі погіршення стану – обов’язково приходьте в лікарню. На жаль бувають і дріб’язкові звернення, які не стосуються моєї компетенції.
- Як відновлюєте свій емоційний стан і психологічне здоров’я після насиченого трудового дня?
- Люблю прогулянки, цікаві книжки і серіали, а ще – згадуючи свої минулі захоплення, відволікаюсь творчістю – займаюсь орігамі.
- На ваш погляд, чи слідкують медики належним чином за своїм здоров’ям?
- Не всі, й не до кінця. Багато хто з нас говорить – потім. Це погана звичка, якої слід позбуватись усім, щоб вчасно виявити хворобу, щоб не було запізно. Медики перебувають у зоні ризику виникнення захворювань, тож усім необхідно обстежуватися.
- Які обстеження мають бути обов’язковими?
- Спочатку хоча б лабораторні та загально клінічні – загальний аналіз крові, сечі, глюкоза, кардіограма, рентгенографія грудної клітини, жінкам – огляд гінеколога, за потреби УЗІ черевної порожнини. Профілактичні огляди – це потреба, бо завжди краще попередити хворобу, ніж лікувати.
- Чи маєте за свою роботу відзнаки і нагороди?
- Звісно, маю відзнаки від керівництва КНП «Знам’янський міський центр первинної медико-санітарної допомоги», міської, а раніше й районної влади, маю грамоту й обласної адміністрації. Раз у два-три роки мене нагороджували відзнаками різного рівня. Мені дуже приємно, що керівництво робить таку оцінку моєї трудової діяльності.
- Оксано Василівно, які поради дасте лікарям, які тільки починають працювати за фахом?
- Не боятися робити сміливі кроки вперед, навіть якщо допустилися помилки, і вірити в себе.
Користуючись нагодою, хочу висловити слова щирої вдячності медичній сестрі Наталі Василівні Переломовій, з якою працюємо з 2019 року дружною командою. Вона для мене всюдисуща підтримка – моя права рука, людина яка розуміє з півслова, і навіть погляду. Така співпраця дуже важлива, адже ми разом дбаємо про здоров’я пацієнтів, розуміючи відповідальність і підтримуючи одна одну. Більше того, так склалося, що ми навіть мешкаємо в одній багатоповерхівці.
- Як зазвичай відзначаєте День медичного працівника і яке запам’яталося найбільше?
- Це свято відзначаємо 27 липня. Дуже добре, що встановили єдину дату професійного свята всіх медпрацівників. Ми щодня дуже завантажені роботою, іноді не бачимось із колегами, працюючи навіть в сусідніх кабінетах. Тож це привід зібратися разом нашим невеличким колективом і побажати усього того, чого хотілося б насамперед. Приймаємо вітання від керівництва, колег, пацієнтів. За останні роки найбільше запам’яталася поїздка на природу, яку організували у день професійного свята ще перед повномасштабною війною – це був незабутній відпочинок, який згадуємо з ностальгією, бо більше з того часу такого масового святкування не було. Хоч дехто радить відзначати свята, адже життя продовжується, інші наполягають, що свята – не на часі, поки триває війна. І кожен із них правий. Тож у цей час не святкуємо, а відзначаємо наше професійне свято, бо це важливо для кожного.
- Що побажаєте медикам до професійного свята?
- Насамперед – здоров’я і сил, бажання вдосконалюватися, завжди мати мрію й гарний настрій.
Вікторія МІРКЕВИЧ
